Красуня із Полтави вивчила тисячі ієрогліфів, підкорила Шанхай та навчає китайців англійської

Алані Амбаловій – 24 роки. І останні сім років вона живе і працює у китайському Шанхаї. Дівчина із Полтави не лише вивчила китайську мову, але і здобула освіту у Китаї, а тепер навчає місцевих жителів англійської мови у Шанхайському університеті. Через пандемію дівчина на деякий час повернулася до Полтави і поспілкувалася із журналістами 0532.ua.

Від солістки популярного гурту до викладача у китайському виші

Китайську мову я почала вивчати у 9-му класі. Ходила на курси до Полтавського «кооперативного». У 11-му класі мені повідомили, що є можливість здати тест і отримати стипендію на рік навчання у Китаї. Я спробувала, у мене вийшло. І у 17 років, одразу після закінчення школи, я полетіла на навчання у Китай.

Рік навчання був надзвичайно цікавим. Я завела знайомства зі студентами із десятків країн. Часто жартую, що лишилося не так багато країн, звідки у мене немає знайомих! Після кількох місяців навчання я зрозуміла, що можна також паралельно працювати. Іноземців у Китаї дуже люблять і на всіх звертають увагу. А особливо, якщо ти симпатична і висока дівчина. Я знайшла роботу моделі. Брала участь у модельних показах, шоу.

Потім рік навчання завершився. Мені потрібно було повертатися до України і планувати вступ до вишу. Я подумала, що хочу далі вдосконалювати свою китайську. Тому поїхала до Шанхаю і вступила до університету на спеціальність «китайська мова та культура». Чесно, навчатися було складно. Викладання вели виключно китайською, екзамени були важкими. Проте я встигали не лише навчатися, а й виступати на сцені. Я познайомилася із музикантами, які приїхали на навчання з різних країн і зібрали власний гурт. Так вийшло, що я незабаром стала його солісткою. Виконувала пісні китайською та англійською мовами. Ми були досить популярними. Їздили із виступами по різним містам. Це був чудовий час. Анонси виступів нашого гурту друкували на великих афішах, у нас після концертів брали автографи шанувальники.

А потім я закінчила навчання у виші та пішла із гурту. І хлопці-музиканти роз’їхалися по своїх країнах. Зараз також можу іще вийти на сцену, але це вже сольні виступи.

Після вишу я почала працювати у пакистанській компанії, яка має китайських інвесторів і веде справи по усьому світу. Я працюю у них перекладачем із китайської на англійську.Ми об’їздили Європу, Азію, були в ОАЄ. Компанія займається виробництвом та обслуговуванням ліфтів. До речі, це вони встановили у шанхайській вежі другий у світі за швидкістю ліфт.

Крім цього, я почала підпрацьовувати викладанням. Спочатку навчала англійської малюків у дитсадках, потім викладала у тренінг-центрі. І так поступово дійшла до того, що зараз працюю викладачем у Шанхайському університеті іноземних мов. Колись я безумно хотіла до нього вступити, тепер – я викладаю у ньому англійську для китайських студентів.

«Для життя у Китаї потрібно знати 7000 ієрогліфів. Я знаю 12 000».

Китайська – дійсно надзвичайно складна мова. Можливо, мені було легше її вчити, тому що почала рано – іще у 15 років. Дорослому її складніше сприймати, адже виникає багато запитань і суперечностей.

Те, що один ієрогліф може означати ціле речення – це міф. Один ієрогліф – це, як правило, одне слово. Або два ієрогліфи – це одне слово. Складність у тому, що при написанні ієрогліфів є дуже багато рисочок. І кожна рисочка, її написання – мають окремі значення. Щоб жити у Китаї, потрібно знати близько 7000 ієрогліфів. Я знаю 12 000, це, власне, дає мені можливість викладати та пояснювати студентам китайською. Отримую заробітну платню викладача у 3 тисячі доларів. Якби була носієм мови – американкою чи англійкою – платили б удвічі більше.

Ще одна складність китайської мови – це тони. Це щось схоже на наш наголос. Їх у китайців чотири. Візьмемо до прикладу слово «ча». У одному тоні воно означає «чай», у другому – «погано», у третьому – «різниця». Пишуться вони по-різному, але, наприклад, у англійській транскрипції – абсолютно однаково.

Китайці досі не вірять, що іноземці можуть володіти китайською Буває, що вони тебе обговорюють на вулиці чи у транспорті. Найчастіше, це не по-поганому. Просто говорять: «Дивись, яка красива, висока, а дивись, які очі!» Але якщо хтось говорить щось погане, я можу зумисно відповісти китайською. Китайці від цього у шокові. Одразу починають вибачатися і захоплюються моїм володінням мови.

«Тарганів на китайських ринках купують і їдять лише іноземці!»

Після початку пандемії коронавірусу усім показували по телебаченню ринок в Ухані – із зміями, щурами, тарганами та антисанітарією. Насправді, у Шанхаї таких немає. Є кілька схожих ринків, але вони більш цивілізовані. Оці всі екзотичні страви – це більше для туристів. Тарганів на паличках купують і їдять, переважно, іноземці. Самі китайці на це дивляться так, як і ми! Можливо, десь у віддалених провінціях і їдять щось екзотичне, але у Шанхаї – ні.

Китайську кухню взагалі готувати складно. Обов’язково має бути чотири смаки – солоне, солодке, гірке, кисле – у одному блюді. Їжа досить жирнувата. У деяких провінціях страви дуже гострі. У приготуванні використовують багато кунжуту, імбиру та червоного перцю. Моя улюблена страва – яйця із помідорами. Схоже на наш омлет.

Маршруток у Шанхаї немає, натомість є хороші автобуси. Вони великі, ходять часто, тому завжди є сидячі місця. Усі – із кондиціонерами, тому влітку у них прохолодно, а взимку – тепло. Проїзд коштує 1 юань (один юань - 3,83 гривні – Авт.).

У Шанхаї – 18 гілок метро. Без знання мови складно у них розібратися, тому що написів англійською дуже мало. Практично усе і скрізь написано виключно китайською.

Дороге у місті лише житло. У центрі Шанхаю я винаймаю квартиру за 1 тисячу доларів. Втім, можна знімати окрему кімнату і це коштуватиме доларів 300. А от все решта – одяг, їжа – тут дуже дешеві. Якщо купувати готову місцеву їжу, у місяць витратиш доларів 100, не більше. Завжди багато фруктів, овочів, все свіже та дешеве.

Якщо сумуєш за європейською кухнею, то можеш знайти у Шанхаї ресторани зі стравами практично з будь-яких країн. Є, наприклад, ресторан «Київ», де готують смачний борщ.

Іще у Китаї набагато більше, ніж у нас, розвинута доставка додому. Можна замовити практично усе. Привезуть завжди, швидко і дешево. У мене в телефоні є спеціальний «Вічат», через який я можу шукати жило, платити комунальні, замовляти продукти, воду чи товари. Можна просто лежати на дивані та чекати, коли тобі через сім хвилин все привезуть.

«Коли почалася пандемія, китайці просто зникли із вулиць. Тоді стало страшнувато»

Потрібно розуміти, що про початок пандемії коронавірусу в Україні заговорили раніше, ніж у самому Китаї. Китайці фільтрують та блокують інформацію, у країні не працюють «Гугл», «Ютуб», «Фейсбук» чи «Інстаграм». Є, звісно, китайці, які заходять через ВПН, але їх небагато.

Я пригадую, що була в Шанхаї і 23 січня починався китайський новий рік.

У цей час міста порожніють: хтось їде додому, хтось роз’їжджається на відпочинок. І от десь за тиждень ми починаємо чути про якийсь вірус. Нічого конкретного не повідомляють, просто радять носити маски і не збиратися гуртами. Варто відзначити, що усі китайці – дисципліновані та законослухняні. Якщо сказали носити маски, вони їх носять. Іноземці, як правило, нехтують рекомендаціями. І от коли це все почалося, іноземці продовжили гуляти Шанхаєм, а китайці у якийсь момент просто зникли із вулиць. Тоді стало страшнувато. Уся робота закінчилася. На вулицях з’явилось багато поліції – на машинах, мотоциклах. Усім міряли температуру, радили взагалі не виходити із дому. І я зрозуміла, що потрібно виїжджати, інакше можу не встигнути.

Спершу хотіла летіти додому, проте потім вирішила із друзями вирушити до Непалу. Ми гадали, що епідемія не триватиме довго, і зможемо швидко повернутися до Китаю.

Після подорожі із друзями я повернулася в Україну. Зараз чекаю, коли зможу полетіти до Шанхаю. Там вже все відкрите, працює, але полетіти я не можу через зачинений кордон. Друзі, які лишилися у Китаї, говорять, що після пандемії місцеві жителі із пересторогою ставляться до іноземців. Бояться, що їм знову завезуть вірус.

«Прийде весна – квіти розпустяться самі»

Є сторони Китаю, які мені не подобаються. Але це – наслідок того, що країна була закритою впродовж багатьох років. Деякі місцеві жителі ведуть себе не культурно – можуть плювати серед вулиці, відригувати. Вони просто вважають, що не потрібно це тримати у собі. Також тебе можуть торкатися просто посеред вулиці або смикнути за волосся. У них немає поняття особистого простору зовсім. Приміром, сусідка може заглядати у твій телефон у метро і читати переписку. У Шанхаї такого вже набагато менше. А десь у віддалених провінціях така поведінка іще збереглася.

Варто згадати, що китайці люблять фотографувати іноземців. Або фотографуватися із ними. Ти просто стоїш на вулиці, вони підбігають і прохають зробити фото. Деяких людей це напружує. Якщо у тебе важкий день, щось не складається, а тебе тут часто прохають позувати для фото. Втім, у цілому я – позитивна людина, тому мені така їх поведінка частіше здається милою.

Шанхай мені подобається тим, що тут дуже чисто. Вночі машини миють вулиці із милом, тому вдень немає ніякого пилу. Місто безпечне. Можна у 3-4 години ночі ходити вулицями у навушниках – і тебе ніхто не зачепить. Це – через суворі закони. Якщо китаєць нападе на іноземця, його посадять, якщо уб’є, його повісять. Тому навіть якщо на вулицях багато людей, почуваєш себе у безпеці.

Працювати із китайцями потрібно вміти. Якщо це бізнес-зустріч тебе обов’язково позвуть за годину раніше її початку. Ти будеш сидіти у холі та пити чай. Господар це робить, щоб ти міг оцінити його компанію. Європейців часто дратує така втрата часу. Але китайці говорять: «Не поспішай. Прийде весна – квіти розпустяться самі».

 За ці роки я полюбила Шанхай. Можливо, прийде час і я зміню його на більш спокійне місто, але зараз дуже хочу туди повернутися.

Раніше ми розповідали вам, як живе українка в Ізраїлі.

Бажаєте отримувати найважливіші новини Полтави у месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram  https://t.me/polltava0532ua