• Головна
  • «На лікеро-горілчаному заводі дід випив два вагони горілки!» - п’ять невигаданих історій про підприємства Полтави
13:30, 1 травня 2020 р.
Надійне джерело

«На лікеро-горілчаному заводі дід випив два вагони горілки!» - п’ять невигаданих історій про підприємства Полтави

«На лікеро-горілчаному заводі дід випив два вагони горілки!» - п’ять невигаданих історій про підприємства Полтави

Про заводи Полтави, їх роботу та працю на них ми розмовляємо із полтавським журналістом Віталієм Скобельським та видавцем Ганною Грибан. Вони згадують, що у радянські часи інфраструктура міста часто будувалася навколо великих підприємств. Зявлявся «Алмазний» завод, навколо нього виростав цілий мікрорайон.

На 20-му та 22-му, «військових», заводах – «Лтаві» та «Знамені» робили засекречену продукцію, про кінцеве призначення якої часто не знали тисячі їх працівників. На турбомеханічному виробляли турбіни, які були затребуваними у всьому Радянському Союзі. А ще ж були ГРЛ, Хіммаш, тепловозоремонтний завод. Зявлялася робота для чоловіків – потрібно було створити робочі місця і для жінок. Тоді у Полтаві відкривали бавовнопрядильну фабрику, швейну фабрику «Ворскла» чи фарфоровий завод. На останньому виробляли як необхідний у побуті посуд – чашки, блюдця, тарілки; так і художню, сувенірну продукцію.

-Там працювали творчі, унікальні люди, були сильні художники і майстри. А зараз, на жаль, ми купуємо китайський фарфор, - констатує Ганна Грибан.

-Був же ще унікальний завод «Динамо», на якому виготовляли різну фурнітуру та значки. Їх могли випускати навіть на замовлення – до різних дат, для різних колективів, - згадує Віталій Скобельський.

Обидва моїх співрозмовника у різні часи працювали на полтавських заводах. Віталій Скобельський – на «Електромоторі», Ганна Грибан – на 20 заводі «Лтава».

«Дівчата у білих халатах зачищали золоті плати!»

Ганна Грибан так згадує свій досвід роботи.

«Я чотири роки – із 68 по 72 – працювала художником на 20-му заводі. Цехи були величезні, двоповерхові. На першому поверсі – 300 чоловік, на другом – 200. Пригадую, був «елітний», 16-ий цех. Там сиділи дівчата у біленьких халатиках і зачищали золоті плати.

Працювала художником. На роботу їздила автобусом від Дослідного поля. Туди стільки народу набивалося, то це жах. Проїзд коштував 4 копійки, хлібина у магазині – 14 копійок. А я тоді заробляла 90 рублів. Пресувальники на шкідливій роботі отримували від 150 до 300 рублів».

Далі Віталій Скобельський згадує кілька життєвих історій, які у його пам’яті зберігаються, здається, у неймовірній кількості.

«На заводі від літаків сипались вікна, поранило працівника!»

«Був такий завод металозаготівельний, на Зіньківській. Прийшла звідти скарга про погані умови праці. Через те, що там поруч аеродром. Літаки ТУ-160 як злітають буквально над цехами, то стекла вилітають. Навіть було, що когось із працівників поранило. Я поїхав туди, взяв інформацію. А мені кажуть – ми ж не можемо про це записати, американці дізнаються, що там військовий аеродром».

Дідусь, який випив два вагони горілки

Полтавський лікеро-горілчаний завод випускав доволі якісну продукцію. У 90-их полтавська горілка дуже цінувалася. Як їхали у гості, десь за кордон, то брали нашу "Українську із перцем" у подарунок.

На лікеро-горілчаному заводі працював постачальником один дід. Було йому вже років за сімдесят. Так от директор заводу розповідав про нього таку історію. Дід мав феноменальну пам'ять і був гарним постачальником. Для роботи йому щодня видавали по літру горілку. Вранці він випивав 150 грамів і потім дзвонив по справах. Через годину приходив і випивав іще 150. І так тримав себе «у тонусі» впродовж дня. Ніколи не валявся, але літр за день випивав. На заводі працював років п’ятдесят.

-Ми із ним порахували, що за цей час він випив два вагони горілки! Не звільняємо його, бо він без заводу не може жить! – пояснював директор.

Фото за ковбасу

Пішли якось на Полтавський м’ясокомбінат два друга – журналіст Яків та фотокор Михайло.

-Давай підемо, зробимо ніби фоторепортаж. А нам там ковбаси дадуть! – запропонував Михайло.

-Та я і плівку не заряджав! – засумнівався Яків.

-Та ти для виду поклацай – та й все!

На тому й порішили. Пішли на комбінат. Там зробили «репортаж». Їх дійсно винагородили ковбасою. А за якийсь час Яків прийшов до Михайла та й каже.

-Я тут таки написав матеріал до Дня працівників харчової промисловості. Дай, Михайло, пару знімків та й випустимо його, бо невдобно ж.

-Так я ж правда плівки на репортаж не брав! Ти ж казав – поклацай для виду! Я й поклацав!

Матеріал у газету таки видали. Щоправда, Михайлу довелося-таки ще раз ходити на фабрику і щось вигадувати, щоб зробити знімки. Але ковбасу таки відпрацювали.

Біофабрика, яку не збудували

У Гожулах, за містом, вирішили будувати біофабрику. Щоб забезпечити працівників житлом, спершу звели чотири чи п’ять пятиповерхівок. А вже потім – почали будувати фабрику. Встигли почати фундамент, але невдовзі з’явилася інформація, що ці біодобавки шкідливі. І у 90-их будівництво заглухло. Фабрику так і не збудували, а от пятиповерхівки так і лишилися стояти осторонь від міста. І люди там живуть.

Раніше ми розповідали, що на Полтавщині відкриють завод із переробки молока.

Бажаєте отримувати найважливіші новини Полтави у месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram

#заводи #фабрики #Полтава #історії #горілка #аеродром #місто
Оголошення
live comments feed...