Художниця Олена Пушкарьова – людина зі світлом в душі

З художницею Оленою Пушкарьовою я познайомилася нещодавно.Але задовго до знайомства я бачила її картини і завжди милувалася ними. Власне, картинами їх назвати важко. Бо на полотнах то і не картини були зовсім. А шматочки марева, уривки снів, що їх художниця, як мені здавалося, зуміла якимось, лише їй відомими чином, вихлюпнути у реальний світ і матеріалізувати. Я щоразу зупиняла на них погляд, підходила впритул, намагаючись зрозуміти – як вона це робить? Як їй вдається зобразити емоцію? Фарбою, напів відтінками передати настрій? Адже скільки осіннього тихого суму у її хризантемах. А від зимового пейзажу віє передноворічним очікуванням... Для мене живопис полтавки Олени Пушкарьової завждибув чимось на кшталт свіжого подиху вітру.

За творами художника не завжди можна судити про нього, як про особистість. Але я була абсолютно впевнена, що Олена Пушкарьова – надзвичайно позитивна людина. Такі картини просто не може писати якийсь похмурий і нудний цинік. Стільки у них було дивовижного сяйва…

Коли вперше йшла на відкриття її персональної виставки, розпитала про Олену у спільних знайомих. «Це людина, яка світиться. Ти завжди вирізниш її серед інших, бо вона – суцільний позитив, і біля неї тепло» - сказали мені .

Потім я зрозуміла, що у цих словах не було метафор і перебільшень:

« Я малюю людям…Про себе, може, і забуваю.. Десь там, може, є якісь нотки.. Бо коли малюю, я перевтілююся в те, що я малюю.. І перевтілююся в тих, для кого я малюю.. Мене немає тоді..скажемо так.. Є я , любов, люди і все, що мене оточує.» - каже Олена Пушкарьова

Зазвичай, художників часто запитують,коли вони вперше взяли пензля до рук і зрозуміли, що саме живопис – їхнє покликання. Олена Пушкарьовамалювала від раннього дитинства, втім, її шлях до малярства був тернистим. З кількома крутими поворотами і зупинками. Втім невпинним.

« - Давно почала малювати. У другому класі відвели батьки мене у художню школу. Я зрозуміла, що справжнє моє життя – це там. Паралельно було дві школи. Але я пам’ятаю першу – художню. Це був цілий світ. І ці мої 11однокласників. Світ мистецтва. Світ мистецтва..Це було дуже давно. Потім були виставки, виставки, виставки.. Потім вирішила після 11 класу вступити у художнє училище. Але моя прекрасна п’ятірка по живопису здалася для академістів…мій живопис вони не сприйняли.. По іншим предметам я отримала бали високі, а по живопису вони поставили три..Я дуже розстроїлася. Одного балу мені не вистачило. Що б пройти. Приїхала. Забрала документи зі школи, що б ніхто не знав, що я не вступила. Перейшла у іншу школу.. В студії навчалася. Але то було не те життя, яким би я хотіла жити. Поступила потім у педінститут на вчителя малювання. Тому що для малювання для мене було зовсім неможливо. Після першого курсу чоловік вирішив забрати мене до Одеси, він там служив. Я перевелася на заочний . Але потім я схаменулася..думаю – що ж я роблю? Ні ні ні! Мені треба назад ! (сміється) Чоловіка залишила служити, а сама повернулася на свій факультет. Зробила оформлення, що б закінчити зі своєю групою. І стати хоча б трішечки художником.. А потім працювала у звичайній школі вчителем малювання п’ятнадцять років» - пригадує Олена

Олена з теплом згадує роки роботи у школі. Навіть там, у рамках шкільної програми у гамірних класах, вона продовжувала творчі пошуки, випробовувала нові фарби і техніки, і завжди мріяла, що одного дня мольберт посяде у житті чільне місце. І одного дня художник переміг педагога:

« - Переміг, переміг… Він спочатку був закладений набагато сильніше.. Просто що я не до художнього ВУЗу вступила, а до педагогічного, такі були обставини. Але я відчувала себе завжди художником. Тому я і попрацювала у школі трошечки. Зараз до мене також приходять учні. Ми з ними малюємо, майстер класи їм показую. І отак я пішла зі школи просто – в поля. (сміється). Просто стала малювати, малювати.. Погано чи гарно.. Не знаю, глядачі мої хай судять. Але я живу за ці роботи. Все це – людям.. Вони ними живуть, дихають.. Де хочте – і в Польщі, і в Японії, і в Китаї. Ось був колись узвіз, китаєць забрав мої соняхи. Один поляк забрав метелика. Сказав, що якщо ще такий сюр намалюєте, будь ласка, звоніть.. Я продовжую малювати, вважаю, що картина повинна працювати . Це те ж саме що педагогіка, але у більш широкому рівні. Для дорослих».

Як на мене, то немає більш неземних жінок, аніж жінки – художниці чи поетеси. Неймовірно, як їм вдається поєднувати непоєднуване – подих танення, палітру кольорів і звичайні, щоденні речі – обіди, вечері і інші турботи? Олена розповідає про це з неабияким гумором та іронією:

« Ззнаєте, у мене вибору немає. Я просто творча. Якби я була не творча, я би просто не змогла жити.. Мені у школі було дуже важко журнали заповнювати. За мене їх робили завучі і директор. Вони мені вибачали іноді деякі запізнення, робили відпустку трохи більшу..Бо хто ж їм стіни розпише? Тільки я! (сміється) Як каже мій чоловік – боже мій, де ви взялися на мою голову, оці художники? (сміється) Він у мене інженер, програміст, повна моя протилежність. Так що я дома «під козирок». (сміється) Але творчість..це моя країна.. Це мій простір, у якому я живу.. Я його бережу..бережу від усіх.. думаю – хай, хай вони обзивають мої здорові картини біг бордами, хай кажуть що хочуть, вони можуть у жарті говорити, сарказму їм вистачає.. Але я добилася, що малюю у центральній кімнаті камінній, з великими вікнами, від полу до стелі..А вони всі крутяться кругом мене…

Всі свої картини Олена вважає дітьми. Бо кожну, навіть найменшу, виплекала і викохала, випестувала і вистраждала. Можливо, саме тому її роботи так люблять люди:

« - Для картин виставка – це день народження. Перший день народження – це коли картини малює художник. Він малює ж їх не просто так. Він їх народжує. Навіть самі маленькі. Навіть етюди – вони все рівно народжуються. Якщо у твоїй душі щось не в порядку, вона не народиться, та картина. Тому тримаєш себе у такій формі, коли ти можеш творити. І оцю форму несеш як свічечку на вітру, що б вона весь час палала. Життя домагає. Воно таке різне..таке різне.. І якщо живеш цим життям, от Айседора Дункан, кажуть – вона так танцювала, як саме життя. От і спів, і все..І мені теж так хотілося, що б це було як продовження життя. Мені все рівно, яка тема у роботі але якщо мене дійсно щось надихає, то хочеться, що б весело було, що б танцювалося. Що б фарби створювали настрій. От тоді виходить гарна картина.

Як я вже говорила, життя Олени Пушкарьової мало кілька звивистих поворотів віражів. Вчителька стала художником, а корінна полтавчанка – жителькою мальовничої місцини у передмісті. Відколи оселилася серед природи, має постійне джерело натхнення

« - Це такий ще мій вибрик у житті . Я народилася на центральній вулиці міста – Фрунзе. Вона була дуже шумною, метушливою. А коли вийшла заміж, і побачила, що мій чоловік щось може, я його за кордон не пустила, а примусила построїти собі будиночок маленький і обсадила його квітами. І оці всі квіти, які ви бачите, вони ростуть у мне і у сусідів. Там яр такий необжитий у нас під Полтавою. Весь простір..Там і фіалки, і проліски колись цвіли. Зараз калюжниця оживає, зозулині черевички..І от коли я з міста повертаюся додому то я проходжу через ліс, через поле. Як ото кажуть – два дні лісом, два дні степом..

Художників часто запитують – коли до них приходить натхнення? До когось Муза являється вранці, хтось пише всю ніч під зорями. А якось один з художників мені розповів, що не чекає натхнення.Він просто щодня стає до мольберта, і в процесі роботи воно приходить само собою.Приблизно так само виходить і в Олени. Головне, берегти у серці жарину і плекати її :

ПУШКАРЬОВА: пишеться, коли ота свічечка горить. І це може бути у любу погоду. Це може бути у дощ, у сонячний день. Це може бути весною, а може зимою. Весні – це завжди пробудження. Звичайно, люблю первоцвіти, підсніжники. Люблю цей настрій, люблю його дарувати..

Я помітила у Олени унікальну, особливо длянашого часу рису – вміння у всьому знаходити позитив .У всьому знаходити поезію. Вона не шукає легких шляхів у живописі. Але саме тому, що художниця дивиться на світ через призмупозитиву і з долею іронії, найскладніші техніки їй вдалося опанувати :

« - Оце така я вредна, бачите. Що не працюю в такій традиційній техніці.. Ні, я і маслом писала.. Починала аквареллю. І у художній школі що у мене було найкраще – так це палітри. Покійна Ліна Григорівна Безуглова навіть вихвачувала у мене папірці з палітрами, потім їх брали в рамочку і влаштували виставку. От така техніка – аля пріма. Цупкий акварельний папір, змочений водою..І потім тече оця фарба, стикується з іншою фарбою.. А потім, коли працювала у школі там монотипія почалася. Шовк він дуже схожий на папір. Я можу по сирому шовку писати. Але батик він передбачає більш декоративний підхід. А я люблю природу живу і емоційну. Кім Скалацький сказав – це у вас живопис по шовку. Він може імітувати акварель. Масло. Фарби різні – на що вистачить коштів»

Ось така вона, полтавська художниця Олена Пушкарьова. Мені правильно сказали – людина, яка світиться із середини. І це тихе сяйво вона щиро дарує оточуючим. І бажає, аби сяяли і всі люди навкруги!

У піблікації використані фото з фейсбук - сторінки Олени Пушкарьової

Читайте також: У музеї Короленка відкрилася виставка " На контрастах"

У Галереї мистецтв відкрилася виставка " Мідне литво у християнській традиції"