Наталія Лаптєва: довгий шлях від актриси театру ляльок до пастора церкви євангельських християн

Словосполучення «дружина священника» в уяві одразу малює приблизно такий образ: тиха жінка у темному вбранні, завжди в тіні свого чоловіка. Наталія Лаптєва, пастор Полтавської церкви «Світло життя»,  руйнує цей стереотип вщент. Яскрава, розумна, вродлива, стильна і надзвичайно талановита. Я знаю героїню публікації близько двадцяти років, і увесь цей час вона не припиняє мене дивувати. Передусім – світоглядом і постійним бажанням вдосконалювати і себе, і світ навколо. Про це Наталія розповіла у інтерв`ю нашому сайту

Після смерті мами я шукала, чим заповнити порожнечу в душі

Я народилася у звичайній полтавській родині. Дуже рано втратила маму: вона померла від раку і це стало переломним моментом мого життя. Півсвідомо стала шукати те, що заповнить порожнечу в душі.  Завжди мріяла бути актрисою, пішла навчатися у театральну студію, де познайомилася з Андрієм Данилком. Ми заприятелювали, займатися було надзвичайно цікаво – то були перші кроки на шляху до мрії. Вирішила вступати до театрального училища у Дніпропетровську. На той час цей заклад був дуже престижним. Але і уявити не могла, що конкурс там буде сорок осіб на місце. І це були діти з театральних династій та великих міст – із серйозною підготовкою і підґрунтям. Вступила з другої спроби.

Віруюча актриса? Це нонсенс!

 В училищі викладали величезну кількість предметів. Я була незвичайною студенткою. Саме в студентські  роки стала віруючою. Більшого протиріччя годі придумати. Актриса і віруюча? Нонсенс! Тоді ще такі речі сприймали насторожено, хоча я нормально поводилася, не мала шкідливих звичок, відмінно навчалася. Але мені все-таки вручили червоний диплом.  

Мене часто запитують: чому ти не православна?  Адже ця віра, так би мовити, є для Полтавщини традиційною. Я шукала Бога довго. І довго ходила до православної церкви. Але там було багато застережень і правил, але мало відповідей на питання.  Звертали увагу на те, у якій спідниці ти прийшла, але не розказували про святе письмо. А тоді доля звела мене з дівчиною, яка була прихожанкою саме протестантської церкви. Мені подобалося, як розважливо вона поводиться, як   розмірковує про життя. Я запитала: де вона цьому навчилася? Вона розповіла про свою церкву, згодом туди прийшла я і одразу відчула, що нарешті знайшла те, що так довго шукала.

Після закінчення навчання в училищі я повернулася до Полтави і почала працювати у театрі ляльок. Грала і Бабу Ягу, і Лисичку-сестричку, і ще безліч ролей. Тоді ж почала шукати своїх єдиновірців (навіть писала оголошення через «Жовту газету») і таки знайшла. Прийшла у громаду,  де познайомилася з Дмитром. Ми одружилися через рік після знайомства.

Дмитро  був помічником пастора, а я секретарем. Згодом наш пастор виїхав з Полтави, і громада обрала новим пресвітером Дмитра. Відтоді ми у церкві «Світло життя». Цьогоріч вона відзначить тридцяту річницю від дня заснування. Церква – це все наше життя.

«Ромашки для Наташки»

Зі сторони може здатися, що ми якось безтурботно і безхмарно живемо. Але у нашому житті  не бракувало складнощів, як і у всіх інших. Ми жили дуже важко матеріально, довго не мали власного житла, словом, долали всі ті ж проблеми, що й інші молоді  родини дев`яностих років. 

 Що нам допомогло? Ну, по-перше, ми віруючі.  І це – головне, це фундамент, на якому все тримається. Але є іще багато інших моментів.

Намагайтеся полишати всі негаразди за порогом оселі.  У нас з Дмитром якось був тяжкий період, коли доводилося залагоджувати серйозні проблеми. Ми прийшли додому «розбурхані» і на емоціях. Я не могла заспокоїтися, а чоловік взяв дочку і… сів дивитися мультики. Мені сказав: «Наші проблеми – за дверима. Ми до них повернемося завтра. А зараз я вдома, і хочу дивитися мультики!». Це мене і вразило, і стало «пунктиком», який я взяла на озброєння на все життя.

Нехай у вас будуть свої зворушливі звичаї. Як я вже сказала,  матеріально ми жили дуже важко. Настільки важко, що чоловік не міг дозволити мені  навіть купувати квіти. Я забороняла йому це робити, аби дарма не витрачав кошти. Однак, він завжди намагався мене порадувати. Збирав для мене звичайні польові чи аптечні ромашки і дарував зі словами: «Ромашки для Наташки!». Цей милий звичай у нас зберігся і до нині. Коли це вперше побачив наш зять Євген, він надзвичайно розчулився. До речі, мені надзвичайно приємно, що він називає мене мамою.

Намагайтеся сприймати життя  з доброю долею гумору. У акторському житті саме гумор був моєю родзинкою. Це знадобилося у подальшому житті. Я часто кажу, що гумор неабияк допомагає нам у стосунках з Дмитром. Крізь призму гумору все сприймається легше і простіше.

Чого б я хотіла побажати жінкам?

Ніколи не заспокоюйтеся. Не припиняйте вчитися. Особисто я, окрім театральної освіти, отримала ще й богословську, а пізніше почала вчити іноземну мову. Жодна освіта ніколи не буває зайвою. Це все нас  збагачує, розширює горизонти.

Стежте за своєю зовнішністю, бережіть здоров`я. Кілька років я займаюся фітнесом, тримаюся у «формі».

Не бійтеся бути самою собою. І обов`язково несіть світло у світ.

 Раніше ми розповідали Капрал поліції Анастасія Паладійчук розповіла про патрулювання міста