Людмила Бойченко після роботи любить грати на гітарі і може заплакати від несправедливості

Людмила Бойченко стала заступником міського голови з гуманітарних питань минулого року. До того була помітною постаттю серед полтавських освітян. За нею завжди цікаво спостерігати. По - перше тому, що вона професіонал своєї справи. По - друге, здатна делікатно вирішити будь -який конфлікт. Яка вона в житті, коли знаходиться не у стінах зали засідань і не  нарадах?

У  п`ять років я пам`ятаю себе з ключиком на шиї

Я корінна полтавка. Народилася і росла у Полтаві. У мене рано померли обидві бабусі, дідусі не брали участі у моєму вихованні, а оскільки батьки багато працювали, мені довелося дуже рано стати самостійною. Я з п`яти рочків пам*ятаю себе з ключиком від квартири на шиї. Таких дітей, з ключиками, тоді було багато. Вже з семи років я сама собі варила суп, мама чітко знала: я дам собі раду. Вже тоді в мені народилася якась надвідповідальність за саму себе і  перед батьками, адже завжди знала, що не можу їх підвести. Мій тато  військовий. Дисциплінований, чіткий у всіх діях. Мама дуже добра, мудра , відкрита і щира. Мене сформували саме оця татова твердість і  мамина доброта.  Це лишилося зі мною на все життя. Я понад усе хотіла, аби батьки мною пишалися.

Мене привели в перший  клас у тринадцяту полтавську школу і …забули забрати

Так я жартую іноді, бо навчалася я у тринадцятій школі; згодом, після завершення педагогічного університету стала там працювати. Спершу педагогом- організатором, потім – за спеціальністю. Я випускниця факультету російської філології. Але це було згодом. А спершу були шкільні роки.

Оскільки тато військовий, кілька років  ми жили у Польщі. Тамтешня школа була восьмирічкою, а мені довелося вчитися в інтернаті , що  за п*ять годин їзди від нашого гарнізону. Це теж цінний досвід. І мені було приємно, що батьки довірили мені, відпустили.

Свою роботу у школі я любила. Спершу викладала російську мову і літературу, потім зарубіжну літературу. У 2013 році я була вчителем року у Полтаві, друге  місце посіла в області.  Я вчитель-методист вищої категорії, співавтор програми з російської мови.

За нашою програмою сьогодні навчаються у всіх школах України. Спочатку я була вчителем, згодом   заступником з виховної роботи. У 2018 році взяла участь у конкурсі на посаду директора дванадцятої  школи. Звідти і пішла у міську раду на посаду заступника міського голови з гуманітарних питань.

У міській раді мене називають залізною леді

Я дуже довго пробула на одному місці. У мене один запис у трудовій книжці. І одного дня я прийняла рішення щось змінювати у житті, бо , як мені здалося, у своїй роботі досягла всього, чого хотіла, і відчувала, що більше не росту. Стала директором школи. Побачила, що на новій посаді мені теж все зрозуміло.  І саме тоді мені зробили пропозицію, від якої я не змогла відмовитися – працювати у міській раді.  Це був новий виток і нові можливості. Те, чим я займалася в межах шкільного колективу, довелося займатися у межах цілого міста. Крок прийти на посаду міського голови був зваженим, я знала, що це мені по силах. Я ніколи не беруся за те, чого не зможу робити. І не просто робити, а робити на «відмінно». Я перфекціоністка.

Часто чую, що мене називають «залізною леді». Спочатку я ображалася, потім зрозуміла, що тільки сильна жінка зможе гідно працювати поруч з чоловіками, яких більшість у міській раді. Мені комфортно у чоловічому колективі.

Мій чоловік для мене все

Я вийшла заміж у дев`ятнадцять років. Раз і на все життя. У нашій сім`ї  двоє дітей. Мене іноді питають, якою є запорука щасливого подружнього життя.  Запорука одна:  кохання. Яким би не було порозуміння, але без кохання життя не можливе. Мій чоловік для мене все. Чоловік, коханець, друг і … подружка. Я можу йому дуже багато чого розповісти.

У чотирнадцять років мене дуже образила найближча подруга, зрадила мене. З того віку у мене аж надто близьких подруг не було. Я маю приятельок, дехто йде зі мною поруч роками, з юності. Але дуже-дуже близьких подруг у мене немає.

Я легко витримую  фізичний біль. Але  дуже боляче сприймаю зраду. Терпіти не можу несправедливість. Коли бачу несправедливе ставлення до себе або своїх близьких, мені стає боляче до сліз. Напевно, несправедливість - це єдине, що може примусити мене плакати.   Ніколи не кидаю своїх.  Свої - це ті, хто не кидає мене. 

Після важкого дня я граю на гітарі і співаю

Заступник міського голови на дозвіллі лише спить. Дозвілля я зараз не маю взагалі. Але до приходу у міську раду мала безліч захоплень. Завжди дбала про зовнішність, щоб бути у гарній формі , займалася спортом. З дванадцяти років я граю на гітарі і співаю.

Навіть зараз іноді після важкого дня я співаю. Це дарує мені спокій і умиротворення. Плету гачком і спицями,  володію технікою макраме, вишиваю. Вмію все. І не тільки вдатна до рукоділля, можу замінити лампочку, щось відремонтувати. Тут вже дякую татові, який мене цьому навчив .  А ще  я кінолог-інструктор.

Щастя – це бути  у гармонії з самою собою

Якщо мені подобається те, що я роблю, значить, я щаслива. Щастя для мене означає бути в мирі з самою собою. Друзі говорять, що я принципова. Але життя складне. Іноді доводиться себе «ламати» . На жаль, не завжди роблю так, як би хотілося. Але це в межах дозволеного. Якщо це не суперечить моїм переконанням і совісті. Я за гороскопом лев. А левиця, як відомо,  в клітці погано живе.  

Я не чекаю свят. Я навчилася влаштовувати собі маленьке свято кожного дня. Є можливість , щоби біля мене були дорогі люди, значить, влаштовую  зустріч, і це вже свято. Є хвилинка для пісні - співаю і тішуся з того. Я навчилася радіти кожному дню.  

Напередодні жіночого свята нашим полтавкам  я  бажаю відбутися у всіх іпостасях. Будьте коханими, будьте щасливими поруч зі своїми чоловіками, добрими мамами і бабусями. Адже жінка прекрасна у кожну пору свого життя! Коли жінка відбувається у всіх іпостасях, тоді це - щаслива жінка!

Автор Світлана Фільчак

 Раніше ми розповідали Поліцейська розповіла про патрулювання Полтави