Журналіст Остап Дроздов у Полтаві : «Ми живемо у країні непритомних людей"

Про Полтаву

Я приїхав до Полтави з цілим набором стереотипів і про місто, і про центральну Україну загалом. Це така центрально – материнська Україна, я ретельно придивляюся до неї. Багато що тішить: є осередки активних людей, які навколо себе створюють якісь івенти, є культурне життя. Натомість я був у містах, де жодної книгарні і де висять мистецькі афіші річної давнини. У цьому плані Полтава позитивне враження складає. І є інший  бік – топоніми, Петро 1, таблички зі старими назвами тощо.

Про журналістику і письменництво

Мені зараз цікавіше бути в статусі письменника, ніж журналіста. Я добре розумію, чим я займаюся в журналістиці. Це журналістика інтелектуально – провокативна. Коли ти свідомо собі береш тези на подразнення,  на формування альтернативної позиції.  Тому у якийсь момент я  відчув , що мене забагато у журналістиці .  Це середовище вузьких можливостей з дуже поганими професійними стандартами, що не діють, а лиш не заважають. Я своїми ліктями намагаюся це середовище розхитати і зробити ширшим поле для маневру. І саме тому я дозрів більше сказати про себе, як особистість. І розказати про себе, як людину меншості. Я не люблю літературу про героїзм чи патріотизм. Мені вона завжди тхне кон*юнктурою. Мене цікавить кореневе і внутрішнє.

Про країну

Я розумію, у якій країні я мешкаю. Якою є якість суспільства. Вона є дуже слабкою. Все тримається на невеличкому,  дуже якісному і дуже пасіонарному прошарку нормальних людей, яких я називаю притомними. Взагалі, усіх людей я ділю на притомних і непритомних. Це не залежить від регіону, статі і віку. Або притомні, або непритомні. Профільтрувавши власне оточення я давно зробив висновок – більшість людей цієї країни є непритомними. Вони взагалі  нічим не цікавляться, не роблять жодних висновків, не будують  планів. І дуже мало лишилося притомних, на яких ця країна тримається. Саме  до них я завжди апелюю, їх хочу відчути.

Про любов до Батьківщини

Я з родини репресованих. Це позначилося на всьому моєму житті. Для мене  любов до Батьківщини щось само собою зрозуміле.  Але коли я поставив собі питання : « За що я маю любити свою Батьківщину?», то виявилося, що дати відповідь важко. Так, це пейзажі, краєвиди. А ще закоріненість родини. Я звідси ніколи не поїду. Вважаю, що Батьківщину треба любити. Але не з позиції священної корови. А з позиції вимогливої. Про це , зокрема йдеться у обох моїх книгах. Ми ж досі живемо у радянській Україні. Не пострадянській, а саме радянській. І наше завдання її виштовхнути з радянського дискурсу. А ще ми живемо у країні людей – нулів. Вони нічого не хочуть досягати з огляду на систему існування, яка не заохочує успіх. Нулями я називаю бидло - совків, тим, кому притаманна радянська ідентичність. 

Про гуппі і баранів

Часто наших людей я порівнюю з рибками гуппі. У тих коротка пам'ять - всього три секунди. Такі ж самі наші люди. У цьому я переконуюся на кожних виборах. Люди не пам'ятають бекграунд своїх обранців. Ведуться на бігборди і гасла з телевізора. Це можна ще порівняти з стокгольмським синдромом, коли жертва закохується у гвалтівника. Наші люди щоразу знову і знову обирають своїх кривдників і ґвалтівників, і я не знаю як цьому зарадити. Мені ще закидають, що я називаю людей баранами. А як я маю їх називати? Що робити з баранами? Витісняти їх. Але це завдання не на одного року. Це програма – максимум на майбутнє.

Раніше ми повідомляли У Полтаву приїде відомий журналіст і письменник Остап Дроздов