Книга про Полтаву, написана за мотивами загадкового рукопису, номінована на літературну премію

Книга «Еліксир багряного кольору», яку її автор Олекса Доніч називає «гостросюжетним українським ретро-детективом багряного кольору», номінована на літературну премію «ЛітАкцент року - 2018».

У підвалі старого будинку знайдено рукопис із описами заплутаних злочинів і моторошних історій. Безслідно зникають декілька дівчат. У річці знайдено тіло дівчини, позбавлене крові. Таємнича смерть професора медицини. Задушення секретаря консисторії. Спроби знищення Пересопницького Євангелія — символу українського народу. Каторга, страшна помста і злочин заради кохання. Загадка покарання і спасіння невинних. Надзвичайні друзі, детективи-аматори, знаходять справжніх злодіїв, але влада намагається це приховати. І все це на вуличках старої Полтави, до якої ведуть заплутані шляхи з Карпатських гір, Сибірських лісів і кількасотлітніх підземель. Книжка Олекси Доніча, написана за мотивами загадкового рукопису, проведе цими шляхами, занурюючи в атмосферу такого оманливо спокійного містечка, як Полтава на межі позаминулого й минулого століть.

Окрім захоплюючого сюжету, книга популяризує туристичний потенціал Полтави, соковито змальовуючи місцеву архітектуру і атмосферу:

«Усі дороги ведуть у Рим, усі полтавські вулиці линуть до Олександрівської площі. Коли є у світі до кінця втілена мрія архітектора, то це — головна площа Полтави, у народі звана також Круглою. Між вісьмома ампірними двоповерховими будинками з високими рустованими цоколями симетрично сходяться до зеленого корпусного парку вісім білих вулиць. Площа така велика (вдвічі більша за Дворцову петербурзьку та більш, ніж утричі, за Красну московську), що, хоч би у вас була навіть тисяча знайомих, зустрівшись із першим із них поряд білого красеня, дому генерал-губернатора й найкращого будинку площі, ви б неодмінно побачили останнього знайомого поруч із восьмиколонним доричним портиком кадетського корпусу...

За такою розмовою приятелі незчулися, як дійшли до Білої альтанки. Дзвін Успенського собору линув Івановою горою, як кришталева вода гірським струмком. Назустріч йому на луки біля Ворскли спускався з Монастирської гори тягучий, мов мед, подзвін Хрестовоздвиженського монастиря...

У Полтаві під ніжним, мов щічки усміхненого немовляти, весняним небом розквітали до свята сади. На Івановій горі гетьманський собор виблискував щирим золотом, біля річки Ворскли зеленіли радісні луки, за ними тягся в прозору далечінь степовий схил...»