Маленькі полтавські історії. Дідова онучка

У всіх щасливих людей у дитинстві обов'язково є бабуся. Але у дуже щасливих людей у дитинстві є дідусь. Віта про це знала як ніхто. Її дитинство – суцільне безкінечне літо. З маками, жоржинами, жуками-сонечками, крученими паничами, гарячим піщаним берегом Ворскли і дідусем. Власне, якби не дідусь Толя, хто зна, чи була і б Віта…

Вкотре приїхавши з далеких і важких заробітків, дід Толя (який дідом тоді ще не був) застав своє сімейство – дружину Ірину Петрівну і доньку Майку - сумними і розгубленими. Стомлений з дводобової дороги, він не одразу це помітив, і вже коли полягали спати, Ірина Петрівна протяжно схлипнула і видихнула: «Майка наша... вагітна. Не догледіла, Толю, моя вина...». Зачастила словами, як дрібним горохом по підлозі, що Вовка женитися не проти, і навіть відмовляє Майку від аборту, але куди ж їм?! Молоді, дурні, перший курс тільки, і вже про лікаря домовилася. Найкращий лікар, і все буде добре. І це буде вже післязавтра. Дідусь тоді мовчки слухав дружину. А коли Ірина Петрівна завершила свій монолог, спокійно спитав: «Так, кажеш, Вовка не проти женитися?» «Та яке проти?! Ходить щодня. Соплі розпускає, Майку збиває з толку. Він такий, хоч тепер розписатися». І тоді дід Толя чи не вперше в житті підвищив голос на Ірину Петрівну: «Мать, а чи не вдарилася ти, бува, головою? На який аборт ти її тягнеш? Ми що, онуча не виглядимо?! Не городи чепухи, Іра. Сідай лучче і рахуй, скільки грошей на свайбу треба!»

...Коли народилася Віта і гамірний гурт з кульками і квітами стояв біля пологового, Майка, бліда і змарніла, саме батькові першому подала у руки мереживний пакунок. Новоспечений дід Толя безпорадно тримав на руках онучку і вглядався у личко. А потім виніс вердикт: «Вікторія. Перемога. Тільки Вікторія. Однозначно!» Дідусь Толя не застав, як Віта виростала з пелюшок. Коли їй виповнилося три місяці, він знову поїхав на заробітки. Повернувся, коли вона вже сиділа у манежі у барвистих колготочках. Дівчинка глянула абсолютно осмисленим поглядом. Серйозно витягла з рота пустушку і поважно сказала: «Бу». Дід Толя присів біля манежика і… раптом заплакав. З тої миті Віта повністю заволоділа його серцем. 

Влітку Ірина Петрівна пропадала на роботі зранку до ночі, а коли жнивували – то цілодобово. Майка і Володя здавали сесію і потім працювали, а дідусь влітку був дома, а потім їхав на роботу восени. Тому літо для Віти завжди було поруч з дідусем. Він катав її у візочку, ловив коників і метеликів, читав казки і годував. А ще - безкінечно прав і прасував її одяг. Ще й прикрикував на дочку з жінкою: «Куди ти непрасовану маєчку їй вдягаєш, шо за антисанітарія?! Уграєте дитину!». Коли дідуся вчергове випроводжали на вахту, Віта щоразу безутішно плакала. Кілька днів, лягаючи спати, вкладала собі у ліжечко усіх подарованих ним ляльок. І саме дід Толя помітив, що Віта любить малювати. Він одразу накупив їй купу олівців, фарб та альбомів, повів у музей в центрі міста, який називається «Галерея». Її приголомшив довгий коридор зі світлими залами і безліччю картин. Згодом вони сходять у «Галерею» ще разів сто, і з роками Віта буде вже сама розповідати дідові Толі про художників і скульпторів, і намагатиметься малювати так, як вони. А може і краще. Коли її роботи виставлять у маленькому залі Галереї, на першому поверсі, дід знову не стримає сліз…

Віта згадує все це по дорозі в лікарню. У діда Толі був інфаркт, і вона у найжахливішому сні не може уявити, що з ним може статися щось зовсім страшне. Бо у неї таємниця. Про неї знає поки що тільки вона і Олег. І поділитися цією таємницею вони могли б тільки з дідом. Могли б. Тільки ж як тепер?

- Хвилюватися дідові не можна, Віто, ви ж не довго, трошки посидите у нього з Олегом, і все. – Приказувала бабуся, проводжаючи онуку. 

Але дід Толя одразу зрозумів, що у Віти щось сталося. Зрозумів по її очам, які стали маленькими, як у дитинстві, коли онучка хворіла і він носив її по хаті, заколисуючи.

- Олеже, чому у Віти очі маленькі?... Гляди мені, Віто, щоб правнучку народила. Єлизаветою назовем. Було багато королев і святих Єлизавет. І не плач ото, нічого зо мною не буде. Умреш тут, як мале на підході, хіба його можна буде кому довірити? Твої бабуся Іра і мама – ето ж сплошна антисанітарія! Уграють дитину! 

Коли Віта вийде з палати, він зателефонує Ірині Петрівні: «Тільки не хвилюйся, Іра. Свайба у нас скоро буде. Сідайте з Майкою, рахуйте, скільки грошей треба...».

Світлана Фільчак