Португалець заради кохання до полтавки залишив успішний бізнес на Батьківщині і заснував Всеукраїнський альянс шлюбних агенцій України

Кожен за своє життя хоч раз ставив собі запитання, що робить його щасливим – гроші, оточення, люди, кохання чи кар’єра . Комфорт та престиж у очах оточуючих — ніщо порівняно з увагою та любов’ю близьких людей. Відмовився від сонячної Португалії заради полтавки і співзасновник Всеукраїнського альянсу шлюбних агенцій України Алекс Пінту. Попри постійну зайнятість, він згодився дати ексклюзивне інтерв’ю для сайту «0532 ua ». Ми дізнавалися, як через Інтернет можна знайти свою другу половинку, чим особливі слов’янки, які риси характеру найбільше цінуються в українках «за бугром».

- Як сталося так, що ви вирішили переїхати до Полтави?

Прийняв таке рішення 12 років тому. До цього в Португалії працював директором магазину брендового одягу. Жив за сто метрів від Атлантичного океану. Зараз говорю знайомим, що ходив на пляж у кімнатних капцях. З нареченою Наталією, яка була з Полтави, познайомився через Інтернет. Вперше приїхав сюди у 2005 році. Жив у неї десять днів, зустрічався з її родиною. Потім вирішили жити разом у Полтаві. Знайомі не зрозуміли мого вчинку. Можливо, у їхніх очах я виглядав дивним. Але я вважаю, що головне не місце, а люди, які тебе оточують, піклуються та люблять.

- У Португалії ви не відчували такої любові від близьких?

В житті завжди потрібно вирішувати. І знайти єдино правильну відповідь буває неможливо. Якщо ти вирішив бути щасливим у коханні, то іноді варто відмовлятися від інших речей. Я завжди мріяв про щасливу родину. До знайомства з Наталією у мене був перший шлюб, який виявився не дуже вдалим. Мої дідусь з бабусею розійшлися. Батьки також розлучилися. Португалія перебувала під владою диктатури 50 років, тому всі розлучення були нелегальними. Влада забороняла офіційно розлучатися. Коли я ріс, то відчував себе не дуже комфортно. Мама не говорила, що любить мене — це було не прийнято у родині. Хоча ми жили не бідно. Особистий водій возив мене до елітної католицької школи — місця, де перебування одночасно дівчат і хлопців не дозволялося. Чоловіки там виростали 100% закритими, як законсервованими. Згодом обоє батьків створили нові родини, а я вирішив зайнятися бізнесом. Але завжди мріяв про справжню люблячу міцну родину.

- Не шкодуєте, що покинули Батьківщину?

Зараз моя справжня родина в Україні. Дуже приємно, що в новій сім’ї ми живемо, як в мурашнику, тримаємося один за одного, співпереживаємо, підтримуємо один одного. Життя на березі моря — це красиво, але мати сім’ю ще краще.

- Як проходила ваша умовна «акліматизація» в Полтаві? Ви знали нашу мову?

З мовою допомогла дружина Наталія. Вона знала англійську — закінчила Полтавський педагогічний університет. Працювала на «Лтаві». Російську мову вже вивчив сам на вулиці. Ніколи не ходив до якихось мовних шкіл. Знайти роботу в Україні іноземцеві було складно. Навіть була ідея повертатися з дружиною у Португалію. Через рік вирішив відкрити власну справу та купив шлюбну агенцію. Саме ту, де і познайомився з дружиною.

- Яка в вас зараз родина?

У мене син від попереднього шлюбу. Йому 29 років. Зараз разом з Наталією виховуємо доньку Софію, якій 9 років. Захоплюється астрономією, біологією. Завжди йде на три кроки вперед. В шість років захистила свою першу наукову роботу.

- Чим приваблюють іноземців українки. Що в них такого особливого?

Іноземців приваблює не лише врода слов’янок. Просто у сучасних реаліях Європи та США жінки звикли вести себе занадто самодостатньо і перейняли на себе чоловічі ролі. Все ділиться навпіл. Обоє працюють. У кожного свій особистий грошовий рахунок. У випадку розлучення все заздалегідь вирішено. Кожен готовий розлучитися у будь-який момент. Стосунками пара перестає дорожити. Навіть перед весіллям адвокати вирішують, що буде у випадку розлучення. В Україні іноземці шукають жінок, які можуть вести себе так, як колись це робили їхні бабусі: вміти створювати сімейний затишок, берегти родину, були жіночними. Їм приємно мати гарну господиню у домі, яка хоч і буде певною мірою фінансово залежати від чоловіка, але не втратить притаманних лише жінці рис. Щоб все вирішувалося не через адвокатів, а через кохання. Така постановка ролей у суспільстві доживає останні дні. В Україні також. Поступово переходимо на європейські цінності.

- Що вирішили змінювати після того, як стали власником шлюбної агенції!

Спочатку видалив 80% попередніх контактів, бо вони були не результативними і трималися лише на листуванні між чоловіками і жінками. А мені потрібен був результат. На жаль, 90% агенцій в Україні працюють так. Пишуть кандидаткам гарні резюме, ставлять спокусливі фото і заробляють гроші на довірливих клієнтах. На кількість укладених шлюбів їм начхати. Я працюю чесно, хоча в кінцевому результаті одружуються після знайомства від 10 до 15% пар. Але в моєму бізнесі цей показник є нормою.

Зараз у мене професійна шлюбна агенція в Україні, якій десять років https://fhdating.com/ Є представництва на Мальті і в Нью-Йорку. Центральний офіс у Києві. Більшість часу проводжу там. Також я є спікером на міжнародних конференціях шлюбних агенцій.

- Що не влаштовує закордонних чоловіків у місцевих панянках?

Доводиться боротися зі стереотипом, що в Україні йде війна, а відповідно, дівчата мріють знайти багатого покровителя і втекти подалі за кордон. Насправді все не так. Звести людей важко. До того ж , 90 % чоловіків, які спілкуються з місцевими дівчатами онлайн по Інтернету, ніколи не приїздять на Україну. Це своєрідна гра. Чи хвороба. Чи бажання агенцій заробити, «розвівши» клієнта на гроші. До того ж, жінки важко міняють життя і згоджуються на переїзд. Іноді чоловіки, яким вже під 60 років мріють про 20-ти річну дружину з України. Я ж намагаюся їм поясними, що жінки тут не страждають і не бігтимуть з розпачу за першим кандидатом. У них також високі вимоги. Нереальними, на мою думку, є й вимоги потенціальних «женихів»: щоб дружина була молодою, без дітей, освіченою, поліглотом та ще й з ідеальними фізичними параметрами. Ще проблема в тому, що не більше 20% дівчат знають англійську мову. Агенція надає перекладача, але всьому є межа. Постійно перебувати з парою він не може, бо це не дуже зручно.

- Можете згадати романтичну історію пари, яка познайомилася з вашою допомогою?

Досить показова історія шлюбу французького емігранта Дідьє, власника ресторану у Нью-Йорку, з Зоєю з Полтави. Коли чоловік звертається до шлюбної агенції, він обирає декілька кандидаток, з якими він спілкується, обмінюючись листами, повідомленнями у скайпі і т.ін. Подекуди може статися так, що в процесі онлайн спілкування обидві сторони розуміють, що вони не підходять одна одній, і це нормально – все як і в житті. Потім чоловік планує свій візит для особистого знайомства з кандидатками. За такою схемою ми працювали і з Дідьє. Зоя була однією з кандидаток на особисту зустріч. І так сталося, що вона виявилася першою з семи, з ким Дідьє планував зустрітися віч-на-віч. І все… Хімія відбулася! Вони закохалися один в одного одразу! Дідьє скасував усі інші зустрічі і весь свій час в Україні провів із Зоєю і її донькою — вони одразу ж знайшли спільну мову. Дуже скоро Дідьє знову приїхав в Україну, і вони чудово провели відпустку в Одесі. А незабаром, у свій третій візит, він зробив пропозицію, Зоя погодилася і вони уклали шлюб. Дідьє допоміг Зої із візою до Сполучених Штатів. Зараз Зоя очолює мій філіал у Нью-Йорку. 

Моя агенція завжди дуже ретельно ставиться до вибору клієнтів, з якими ми в подальшому працюємо. Це переважно забезпечені чоловіки, адже вони повинні провадити належний рівень життя своїй майбутній дружині. Переважно це американці.

- Як би ви охарактеризували українців в цілому? Чи дуже ми відрізняємося від португальців?

Особливістю українського суспільства є закритість. Люди неохоче допомагають один одному, навіть на вулицях. Не йдуть на контакт. Португальців можна назвати відкритішими. Не готові місцеві бізнесмени і боротися за клієнтів в умовах ринкової економіки. А ще тут пробуксовує якість обслуговування. Українці думають про завтрашній день і не вірять нікому. Зараз в Україні живуть всього 20 людей з португальським паспортом. В Україні важко вести бізнес. Підприємцям і місцевим не вистачає поваги один до одного. Пережитки радянської доби, що чесно працювати не прийнято.

В мене була ідея відкрити тут ще один бізнес і торгувати висушеною тріскою. Але його так і не вдалося розвинути.

Спілкувалася Юлія Самозвон.

Також до вашої уваги історія шаленого кохання, яку приховує Полтавська обсерваторія.