• Головна
  • Боєць-доброволець із Полтави розповів правду про «Правий сектор», іноземних бійців на Донбасі та український наступ під Авдіївкою
09:30, 8 серпня 2018 р.
Надійне джерело

Боєць-доброволець із Полтави розповів правду про «Правий сектор», іноземних бійців на Донбасі та український наступ під Авдіївкою

Боєць-доброволець із Полтави розповів правду про «Правий сектор», іноземних бійців на Донбасі та український наступ під Авдіївкою

За чотири роки війни бійця із Полтави найбільше вразили люди: хлопчик із Пісків, доброволець із Білорусії та шахтар, який воює за свою землю

Полтавець Аркадій Піщанський бере участь у війні на сході України із серпня 2014-го року. Воює у складі «Січі» - добровольчого батальйону (зараз – роти) патрульної служби поліції особливого призначення. Зараз перебуває у Полтаві після чергової ротації. І погодився розповісти журналістам «0532.ua» про те, як змінилася війна за чотири роки.

Про Авдіївку та героїчну 72 бригаду

Війна змінилася за останні роки. Три роки – у 14, 15, 16 – наші позиції під Авдіївкою були на одному місці. І 72 бригада змогла вивести війська вперед – за 5 кілометрів від міста. Після цього місто перестали обстрілювати. До цього місцеві постійно скаржилися на те, що у місто долітають снаряди з «того» боку. 72-ій бригаді вдалося відсунути лінію фронту, але вони багато хлопців втратили «двохсотими». Вони штурмом вибили сепаратистів із лісу, а потім взяли опорні пункти і вийшли на позицію «Алмази». Тепер наші позиції знаходяться прямо перед Ясинуватською трасою. Це фактично дорога на Горлівку. Із цих позицій вже видно Ясинувату. Якби була воля керівництва країни, ми б могли штурмонути Ясинувату.

Там дуже багато хороших хлопців загинули, серед них – легендарний капітан із позивним Орел. Для них неподалік від позицій зробили меморіал.

Про «Правий сектор»

У 15-му році добровольчі батальйони реформували. Багато хто сприйняв це як кінець добровольчих підрозділів. Насправді київські добробати – «Золоті Ворота», «Свята Марія», «Січ», «Київ-1» та «Київ-2» - об’єднали у один полк. Зараз наш підрозділ, «Січ» - це рота у складі полку «Київ».

Несемо службу зараз так само під Авдіївкою. Взаємодіємо із різними підрозділами – 53 бригадою, 72 бригадою, 16 окремим батальйоном. Також – із добровольцями «Правого сектору».

Чесно зізнаюся, раніше думав, що «Правий сектор» - це мародерська банда, якісь алкоголіки та бандити. Але знайомство із ними під Авдіївкою змінило мою думку. У них командир із позивним Да Вінчі – це 22-річний хлопець. Так от, він пройшов Майдан, а коли почалася війна і Донбас захопили проросійські бойовики, він із перших днів штурмував Піски. Це юнак, який змужнів на війні. Я бачив на власні очі, як він – без страху, сидячи на броні, коригував вогонь танку, який стріляв по сепаратистам.

Так от, у «Правому секторі» - «сухий закон» і жорстка дисципліна. За п’янство, за бійку, за крадіжку – виганяють із підрозділу. Можуть, як у козацькі часи, покарати буками. Вони на передку постійно працюють, тренуються, укріплюють позиції.

Про смерть на війні

Найбільше воїнів гине на шахті Бутівка. І найчастіше – від кулі снайпера. Наші спостерігачі навіть бачать, як цей снайпер їздить на «Ланосі» із Ясинуватої, як на роботу. Стріляє, як правило, точно у око. Це у нього такий почерк, показує, що це саме він убив нашого солдата.

Чому гинуть хлопці? Часто тому, що не хочуть працювати. Не хочуть облаштовувати позиції. Часто розслабляються. Пять-шість разів пройшов окопом, пригинаючись, на сьомий раз розігнувся – зловив кулю. Друг Спартак із 25-ки розповідав, як на його очах загинув афганець із позивним Бача. Стріляв із кулемета, а потім постріли затихли, подивилися – він вже мертвий. Куля снайпера потрапила у око.

Про те, за що воює

Про війну зараз намагаюся не розповідати. Говорю тільки із тими, хто справді переймається Україною. Тому що навіть тут, у Полтаві, не всі розуміють – чому йде війна. Я приїхав у відпустку, сідаю у маршрутку, показую посвідчення УБД, а мені водій каже: «Чого ви туда їздите?». Я пояснюю йому – у нас відрубали третину країни, Крим, частину Донбасу. А він дивиться на мене, ніби я якусь новини сказав. Я йому пояснюю – ми можемо змінити 25 президентів, хоч кожен рік міняй, 150 премєрів, хочеш – міняй. Але територія, суверенітет непорушний.

Інший приклад. Заходжу я до заступниці голови Київської районної ради. Вона мене запитує: « Аркадій как вы там?». А я їй зустрічне питання задаю: «Як ви думаєте – чого я туди поїхав? Жив спокійно, будував, у 38 років поїхав добровольцем на війну». Вона каже: «Наверное, идеалы?». Я пояснюю – ні, не ідеали. Просто, якщо ми не захистимо країну, сюди прийдуть росіяни, все розграбують, вигребуть, здадуть на металолом – як було на Донбасі. На це вона каже: «Если русские не зайдут, то американцы зайдут. Лучше уж пусть русские…». Оце і вся розмова.

Про те, що вразило на війні

Боєць-доброволець із Полтави розповів правду про «Правий сектор», іноземних бійців на Донбасі та український наступ під Авдіївкою, фото-1

Коли воюєш чотири роки, то обстріли, вибухи вже не вражають. Вражають люди. Найбільше вражень було у Пісках. Особливо, батько із хлопчиком, які залишалися у Пісках, хоча щодня були обстріли. Я пригадую, коли пройшов обстріл, падали міни і тут до нас приходить хлопчик і запитує: «У вас нет кетчупа?» Дитина просто любила кетчуп і прийшла до нас, хоча там постійно була небезпека.

Я спілкувався з шахтарем із Добропілля, який воює у 92-ій бригаді. Він пішов на війну і з ним перестали здороватися сусіди. Я бачив – із якою злістю людина воює, настільки це йому набридло внутрішньо – те, що відбувається на його землі. Він до цього працював на шахті. Майже 1000 доларів отримував на старі. Він мені казав: «Я при Януковичі заробляв 8000 і зараз заробляю 8000, але я з тобою, а не з ними».Має людина любов до землі, на війні це по-справжньому можна відчути.

Мене вразив доброволець«Правого сектору» із Казахстану із позивним Казах, сварливий дядько із козацькими вусами, з оселедцем. Він був етнічним німцем і приїхав воювати, тому що ненавидів путінський режим. Це була людина сувора, а з іншого боку – приємний чоловік. Загинув він від того самого снайпера.

Здивував білорус із «Правого сектору». Цей білорус був в душі патріотом тієї справи, що роблять українці.Він на найбільш небезпечній позиції вилазив з окопу і кричав:«Сєєєєпар!». І так – через сотню метрів відстані до ворога – безстрашно проводив перемовини.

В цілому здивували іноземці, які воюють за Україну. Це усе – непересічні люди.

Про дружину із Авдіївки

Із майбутньою дружиною, Іриною, познайомилися у Авдіївці. Вона – місцева. Пережила усі важкі для міста часи, коли відрубували опалення, газ, світло. Ховалися у підвалах, дітей вкривали десятьма ковдрами, щоб не змерзли взимку. Її однокласниці, матері трьох дітей, відірвало ногу під час обстрілу.

Коли ми познайомились і я ходив до Ірини на побачення, сепаратисти обстрілювали коксохім. Ми сиділи із Ірою і було чути, як летять снаряди із танків. Пізніше мені наші спостерігачі розповідали, що за один такий вечір могло впасти 105-110 снарядів.

Через два тижні перебування у Авдіївці нас почали виводити із першої лінії оборони. Я поїхав на базу до Курахового. Потім подзвонив Ірині і покликав заміж. Вона погодилася. Незабаром у нас було весілля на березі Курахівського водосховища.

Після цього я перевіз її до Полтави. Коли я ішов на вибори (Аркадій Піщанський – депутат Київської районної ради у місті Полтава – Авт.), вона на каблуках разом зі мною усю Юрівку обійшла. І не жалілася, що заморилася – такий донецький характер. Її батьки, до речі, обидва – медики. Покійний тесть був завідуючим реанімаційним відділенням, а теща і зараз працює старшою медсестрою авдіївської реанімації. Я нею пишаюся, що вона працює у таких умовах, допомагає, у тому числі, і нашим військовим.

Про зміну ставлення до української армії

У 15-му році вибігали люди і кричали нам: «Ви убийцы! Сволочи! Идите отсюда!». Це в Авдііївці. Зараз люди змінили ставлення, бо мають знайомих у Донецьку, розуміють, що там сидить банда. Тренер по боксу розповідав мені, що у Горлівці бандформування керують містом. І люди вже дивляться на українську армію інакше. Ті, що в Донецьку, чекають, коли це все закінчується. І вони не хочуть до Росії.

Про життя після війни

Зараз на війні залишилися ті люди, які щиро вірять у перемогу. Але, звісно, хочеться, щоб вона наступила швидше і можна було відкласти зброю і піти працювати. Поки ще не знаю – чим займатимусь по війні. Можливо, піду у відділ боротьби із економічною злочинністю. Я б ловив хабарників. А там, допрацюю до пенсії у поліції і займуся будівництвом. Це – моя мрія. Я чотири роки нічого не будував, а у цьому році під час відпустки у Полтаві знайомий священик попрохав загородити дитячий майданчик. Я взяв у руки мастерок, камінь і відчув – якось аж тягне! Хоч і є друга освіта, хоч будівництво – це важка робота. Мрію збудувати якийсь будинок гарний із колонами, щоб лишити пам'ять і радувати людей.

Про Майдан, мету та зміну України

Я не розчарувався у Майдані. Те, чого я хотів, над тим далі і працюю. Я не тільки не зрадив, я йду до цієї цілі. Я пройшов Майдан, зараз на війні. Розраховую що війна закінчиться, в країну буде іноземне інвестування, з’явиться набагато більше будівництва. Відкриються нові проекти. Я до цієї мети йду. Країна зміниться повністю, але у владу повинні зайти нові люди. Не обовязково прості – головне, гарно освічені.

#АТО #війна #схід #донбас #правийсектор #авдіївка #січ #полтава
Оголошення
live comments feed...