Мюнхен-Венеція, або 700 км з відкритим ротом! (частина 2)

Полтавські туристи – подружжя Інна та Олексій Керусови здійснили неймовірну мандрівку: подолали 700 кілометрів велосипедами, територією Європи. Про розвиток велоруху, про ставлення до велосипедистів та зручність доріг/громадського транспорту, його пристосованість та взагалі Німеччину-Австрію-Італію очима українських туристів – читайте в інтерв’ю.

В першій частині йшлося про неймовірну чистоту німецьких містечок, про звичаї австріяків - нині - занурюємося в таку різну Італію. 

Італія

Південний Тіроль

Від кордону з Італією, дорога була рівною та вела вниз. Тому була можливість роздивитися краєвиди, помилуватися горами, колоритними сільцями. В одному з містечок зупинилися поїсти морозива.

«В Італії найсмачніше морозиво, яке мені коли-небудь доводилося їсти! А потім – зайшли до місцевої церкви. До речі, церкви в Європі мене приємно здивували й порадували. Немає показової розкоші, ніхто не дивиться на тебе осудливо, коли ти заходиш в велошортах і футболці, ніхто не забороняє фотографувати. І взагалі, нікому до тебе не має діла, бо люди дійсно ідуть в церкву для того, для чого вона, власне, призначена - щоб помолитися. Вишукана архітектура ненав’язливих кольорів, шикарні вітражні вікна, а головне – орган! Ось що підкорило наші серця» , – емоційно розповідає Інна.

Хоча, полтавських мандрівників здивувало те, що тут всі спілкувалися німецькою. Служби в церквах також здійснювали німецькою, навіть вивіски на магазинах дублювалися німецькою. Чому – з’ясувалося пізніше. Виявилося, що ця частина Італії зветься Тіроль. Тіроль колись належав Австрії, тепер – це Італія, але місцеві жителі свято бережуть пам’ять про культуру своїх пращурів.

«Тірольці виявилися дуже гостинними. Один із господарів запросив поставити намета у нього в садку, дозволив поставити на зарядку телефони, поповнити запаси питної води. Саме тут ми скуштували добре італійське вино, сир з пліснявою та прошуто», - згадує Олексій.

Наступного дня – оглянули кілька замків (в середину не змогли зайти, бо вартість квитка 10 євро), а також натрапили на неймовірну красу – даламітові гори.

«Гори, порослі зеленим лісом, змінили абсолютно лисі вершині з каменю всіх кольорів і відтінків - сірого, чорного, персикового, рожевого, білого і молочного. Картину доповнювали квітучі альпійські луки. Зустріли стадо корів. Альпи. Луки… шоколадка «Мілка» - в реальності)))», - знову з гумором згадує Інна.

Місцем для ночівлі цього дня став старий, покинутий готель.

«Ми сиділи на балконі, їли свій суп і дивилися, як на гори поволі наступає ніч-персикові вершини гір почервоніли, а потім їх помалу поглинула пітьма… А потім засинали під дзвін дзвіночків, який лунав з усіх боків - то корови йшли на ночівлю. А о 5 ранку вже зустрічали сонце… Це просто не можна передати словами! Скажу одне-моє серце того ранку залишилось там, посеред доламітових гір…» , - продовжує Інна.

Пофотографувалися. Рушили далі. Кілометрів за 20 побачили табличку з написом «Венеція». Це закінчився регіон Тіроль, і почався регіон Венеція.

Венеція

Дорога вела вниз, доломітові гори залишилися позаду, їм на зміну прийшли порослі густим лісом.

«До речі, про ліс. Ми переїхали Альпи від Німеччини до Італії - ніде не бачили в горах «плішин». НІДЕ!!! В жодній з 3-х країн. Ніякої вирубки!!! А якщо вона і є, то строго санкціонована: у лісі дерева, які будуть вирубані, помічені оранжевою фарбою. Причому 80% їх - це сухостій. Їх рубають, складають в купи і маркують. Яка їх далі доля - не знаю. Але ліси там шикарні», - коментує Інна, порівнюючи те, що побачили в Європі, зі станом справ в Українських Карпатах.

Зупинилися в одному із сіл, щоб поповнити запаси продуктів. Але… тут чекало розчарування. Бо в неділю у Європі не працюють! Жоден з магазинів, що зустрічалися по дорозі, не порадував відчиненими дверми.

Утім, гори швидко закінчилися, їм на зміну прийшли поля кукурудзи та виноградники. Місце для ночівлі знайти було серед усього цього вкрай важко. Але, все таки, вдалося зупинитися на ніч.

«До Венеції залишалося +/- 100 км, й довелося подумати, де залишити велосипеди у її околицях, бо за правилами, в це місто в’їжджати на велосипеді заборонено. Скориставшись послугою сайту «вормшауерс» (до речі, дуже рекомендуємо, бо це той же каучсерфінг, але для людей з велосипедами) отримали два запрошення на проживання! Обрали запрошення італійця Антоніо, який написав, що можемо пожити у нього стільки, скільки треба. Так ми опинилися у Скорзе, від якого до Венеції хвилин 40 автобусом», – каже Олексій.

«У затишному дворі Антоніо ми придивилися собі місце на газоні, щоб поставити палатку. Але господар жорстко запротестував, потягнув нас за будинок і … поселив у справжньому трейлері! Це був шок: 1,5 спальне ліжко, газова плитка на 2 конфорки, раковина, міні-холодильник,міні-їдальня зі столом і двома міні-диванчиками, душова кімнатка і туалет!!! А зверху ще купа полиць для речей!!! Є холодна і гаряча вода!!! Ура!!!», - не стримуючи емоцій, розповідала Інна.

«Варто ще сказати, що біля трейлера була крита парковка для велосипедів і сушка для одягу!!! Антоніо показав, що як працює. Поділився з нами макаронами, рисом, чаєм-кавою, печивом і яйцями, і, побажавши гарних снів, зник у себе в будинку. А ми ще хвилин 15 роздивлялися з відкритими ротами тісний, але такий зручний і функціональний трейлер, який дістався нам волею долі на необмежений строк, - продовжують мандрівники.

Попереду чекала Венеція – місто закоханих.

Венеція: повернутися ще, чи забути, як страшний сон?

«З містечка, в якому ми жили, треба було доїхати в Местре, а звідти – знайти транспорт до Венеції. Прийшли на зупинку. Автобус прибув, ми залізли всередину і сидимо ждемо, коли прийде кондуктор. Кондуктор не йде. Натомість люди заходили і компостували свої квитки. А в нас квитків немає… Хотіли заплатити водієві, як у нас в Полтаві роблять, а він глянув на нас з-під лоба, як на ідіотів, вказав пальцем на компостер і сказав відоме «ticket». Згодом з’ясувалося, що квиток треба купувати в кіоску біля автостоянки, недалеко від зупинки», - почала Інна Керусова нову розповідь про початок шляху до оспіваної всіма туристичними агентами, Венеції.

Їхати цього разу таки довелося "зайцями". Полтавці дуже хвилювалися з цього приводу, утім, незнання італійської та соціального устрою, правил пасажироперевезень у цій країні, таки зіграло свою роль. А от вже в Местре квитки до Венеції купити вдалося. Ближче до опівдня Інна та Олексій вийшли на маленькому автовокзальчику у заповітному місті мрії.

«Перше, шо викликало дискомфорт - запах. Запах затхлої води впереміш ще бог знає з чим… Перші пів години від смороду наверталися сльози на очі. Вода в каналах брудна, цвіла, багато сміття. Це було розчарування. Але потім ми взяли себе в руки (тих, хто був на Макухівці, Венецією не злякаєш!), через півгодини організм адаптувався і не так хворобливо сприймав той запах, внюхались», - продовжує Інна.

А от вулички цього дивного міста й справді були дуже красиві: вузькі, обрамлені дивовижною старовинною архітектурою, з безліччю різних крамничок та затишних кав’ярень. Ці вулички тягнулися на десятки кілометрів, спліталися в лабіринти. Потім – з’єднувалися мостами, переходили у проспекти й розчаровували раптовими тупиками. Утім, так тривало недовго…

«Десь після обіду такі інтимні, такі чарівні, такі затишні вулички почали заповнюватися туристами. Живі потоки текли Венецією у різних напрямках. Вулиці майоріли різнобарв’ям кольорів, відтінків та рас. Нестерпний потік не дозволяв зупинитися й роздивитися те, що привабило увагу, ніс далі. Дихати стало нестерпно важко. Хотілося швидше вибратися з цього лабіринту», - не приховує розчарування Інна.

Найвідоміша площа Венеції – площа св. Марка – також була людським океаном. Океаном, прямо на березі Середземного моря. Всі штурхалися, пили, їли, палили, смітили й намагалися зробити вдале селфі.

«Я вистояла кілометрову чергу, щоб потрапити у собор Св. Марка. Собор всередині дуже гарний, старовинний, але ота тиша і інтимність, яка притаманна святим місцям, була сплюндрована і спаплюжена галасом, лайкою на різних мовах і метушнею людей», - знову Інна.

А ще, дивовижно у Венеції те, що тут не зустрінеш звичного міського транспорту: тролейбуса, трамвая й навіть автомобіля. Міським транспортом є кораблики, що курсують між маленькими острівцями, що, власне, й складають саму Венецію. На кожному острові – працюють і живуть люди, кипить торгівля, функціонують дитячі садочки та школи, насаджені парки в яких гуляють з дітьми та собаками. Люди їздять на роботу і в гості, в крамниці і в школи, на вокзали і в аеропорт на кораблях.

«Вартість найдешевшого квитка – 7 євро. Це – покататися 1,5 години у любому напрямку. Ми обрали кільцевий маршрут – по Гранд Каналу, навколо головного острова, плюс ще 4 сусідні острівці. Ось з корабля таки справді відкрилися неймовірні панорами міста», - розповідає Олексій.

Але окрім панорами-краєвидів, полтавці не могли не звернути увагу на те, як все навкруги руйнується: фасади будинків – у дірках, все тріскається і сиплеться тинька.

«І от при цьому ловиш себе на думці, що ота вся краса – показна і штучна, несправжня. Наче якась зашкарубла бабця-колишня повія - зробила собі макіяж на обличчі, намалювала губи для туристів, вдягла на зморшки золоту маску й купу прикрас на тіло. Все це тільки для того, щоб дорожче себе продати. Хоча, якщо бути чесною до кінця, насолоду від міста я таки отримала: вже пізно ввечері, коли вулички спорожніли, а Венеція запалала вогниками ліхтарів. Ми сиділи на березі каналу, їли смачну італійську піцу, запивали вином і спостерігали за заходом сонця… », - каже Інна Керусова.

А вже після 10 вечора полтавці попрощалися з Венецією.

«Я їхала втомлена від денної біготні, від спеки, від шуму і запахів, але наповнена різною купою таких суперечливих, але таких живих і таких справжніх емоцій. Дякую, Венеціє, за гарно проведений час, і, напевно, прощавай. О пів на другу ночі без задніх ніг повалилися спати…», - так завершилася розповідь про шалену подорож, про три країни, об’єднані одним велосипедним, драйвовим маршрутом. Утім, Інна та Олексій Керусови обіцяють, що подивують нас ще не однією розповіддю з калейдоскопу своїх дивовижних подорожей. Отож, чекаємо!

Ольга Гладченко

Фото – із особистого архіву родини Керусових