• Головна
  • У "Полтаватеплоенерго" розповіли про ліквідатора Чорнобильської катастрофи
12:10, 26 квітня 2018 р.

У "Полтаватеплоенерго" розповіли про ліквідатора Чорнобильської катастрофи

У "Полтаватеплоенерго" розповіли про ліквідатора Чорнобильської катастрофи, фото-1

Сьогодні українці вшановують трагічні роковини Чорнобильської катастрофи. З нагоди цієї дати в «Полтаватеплоенерго» розповіли про свого працівника, ліквідатора Ігоря Білана. Спогади про дні, проведені у лоні атомного реактора, ми підготували для наших читачів.

З Афганістану у Чорнобильську зону

Через два тижні після 18-ліття Ігоря Білана уже призвали в армію. Спочатку відправили на «учебку» в Ашгабат, що в Туркменістані, а через півроку — в Афганістан. Служба забрала майже два роки — з 1983-го по 1984-й. У піхоті він охороняв дорогу з СРСР в Кабул і трубопроводи, що пролягали вздовж неї. Вирушаючи до армії, хлопець не знав, наскільки його змінить ця країна. Спершу лякався вибухів і свисту куль. Згодом звик.

Уникнути ран не вийшло. Довідка про поранення ішла до Полтави десять років. Але тоді вже не допомогла вибити матеріальну допомогу як учаснику бойових дій. Робота в «зоні відчуження» по 15 годин на добу.

Після служби Ігор Білан мав помітку в військовому квитку про перебування в резерві. Тож, отримавши повідомлення про необхідність прибути на пункт зборів, вирушив виконувати обов’язок. Дивується тодішній сумлінності, адже міг тоді, як багато хто, уникнути Чорнобилю.

Поїхав у Лубни, де формувалися роти колишньої Чапаєвської дивізії. Вдома лишалися дружина і півторамісячна донька Алла. Через два тижні потрапив до Чорнобиля.

— Зі мною на ліквідації наслідків аварії був сусід Олександр Майборода. Я його кілька разів бачив, знав, що то — Саня, — пригадує Ігор Білан. — А в Чорнобилі потоваришували. Ушістьох з іншими хлопцями жили в наметі.

Повернувшись додому, покумалися. Шкода, немає вже кума… Як іще двох сусідів по намету. Спершу їхня рота діяла окремо, потім об’єдналася зі ще двома. Це були і зовсім молоді хлопці, і вже зрілі чоловіки.

Перший місяць по 15 годин на добу формували «зону відчуження»: 22 км огорожі взяли на себе. Копали траншеї, бетонували стовпчики, тягнули колючий дріт. Обносили колючим дротом і Прип’ять, щоб уберегти від мародерів. Ігор Білан згадує, що вона була гарним містом, молодим:

— Розповідали, що їй було тільки 11 років, а перед вибухом реактора в ній народився тисячний житель. Ми, бувало, заглядали в вікна спорожнілих будинків.

Видно, що люди жили добре, бо покидали і килими, і добротні меблі. Не дивно, що туди внадилися розбишаки, ласі на дармовий шматок.

Чоловік згадує, що таких людей у зоні відчуження було вдосталь:

— Ми пізніше працювали в селі, яке покинули жителі. Спершу хати стояли, як на виставці. Коли згодом повернулися, це місце не впізнали: усе розграбоване.

Безцільна дезактивація території і радіація під землею. Ліквідатори працювали і на дезактивації сіл. По змозі тракторами, а деколи і вручну лопатами знімали верхній заражений шар ґрунту. Потім його екскаваторами згортали ближче до ріки. Від спеки військова форма, просочена спеціальним розчином, який і воду не пропускав, нестерпно парила тіло. Зневаживши правилами безпеки, солдати скидали однострій і працювали у натільній білизні, яка не захищала від радіації.

Носили респіратори, які потрібно міняти щодоби. Натомість весь час проходили в одних і тих же. Або ще гірше — користувалися «пелюстками», по суті марлевими пов’язками. Часто це була марна праця.

— Сьогодні землю зчистили, дозиметр показує норму, — пояснює Ігор Білан, — а завтра тут же радіація зашкалює. Знову зчищаємо. І так по кілька разів.

Будинки уже мало не в повітрі висіли. Одна бабуся, у якої в дворі два тижні проводили дезактивацію, вирішила пригостити нас консервацією. Закривала її за п’ять років до вибуху. Вирішили перевірити рівень радіації в банці. А там — гірше, ніж на землі, яку згрібали. Виходить, реактор і раніше «дихав», тільки про це або не знали, або не говорили.

Розвантажували ліквідатори і вагони з камінням, яким гатили струмки та річечки, що впадали у Прип’ять. Так затримували забруднене сміття. Валили постраждалий від радіації ліс. Куди далі йшли велетенські сосни — невідомо.

Працювали й на реакторі: швабрами мили турбіни, свинцевими пластинами закладали вікна, скидали з даху цеглу. Якщо мали вільний час, грали в футбол на галявині лісу, де розміщувалася рота.

Приклад для молодших колег

Після трьох місяців у зоні солдати дивізії повернулися додому. Можливо, довелося б і довше пропрацювати, та техніки було небагато. Поверталися тим самим маршрутом. Прибули до Лубен, здали форму. Перевірили техніку на забруднення радіацією. А далі — роз’їхалися. Для Ігоря Білана чорнобильська історія не скінчилася. Він ще рік у судах добивався статусу ліквідатора. Довідка про його перебування у Чорнобилі зникла.

Але у військовому квитку чоловік мав відмітку про службу в зоні відчуження, а також значився у списках військкомату. Заручившись підтримкою товаришів-ліквідаторів, зумів добитися правди.

Нині він рідко згадує ті три місяці. Уже 23 роки Ігор Білан працює в «Полтаватеплоенерго», передає знання і вміння молодшим колегам. За цей час більше 20 разів заохочувався за вагомі досягнення в роботі. Також він — заслужений працівник житлово-комунального господарства України.

Прес-служба «Полтаватеплоенерго»

#Чорнобиль #ліквідатори #ЧАЕС

Коментарі

Оголошення
live comments feed...