Розмова з ректором УМСА про вільну боротьбу, «банки» та спортивний Новий рік

Напередодні Нового року ми завітали до Української медичної стоматологічної академії та поспілкувалися з її ректором, Заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, професором Вячеславом Миколайовичем Жданом, про його ставлення до цього свята та деякі сторінки життя, які безперечно викличуть здивування та захоплення у читачів.

Шановний Вячеславе Миколайовичу, на скільки нам стало відомо, раніше Ви активно займалися вільною боротьбою? Чи допомагають Вам якості, що виробилися під час тренувань, у професійному житті?

Ви абсолютно праві. Зі спортом я пов'язаний з дитинства. Ці часи залишились у моїй пам’яті, як одні з найбільш яскравих та приємних спогадів. Хоча я народився в Миргороді, але практично відразу моя родина переїхала у місто Карлівка, де я й познайомився з талановитим тренером вільної боротьби Володимиром Петровичем Пиляй, який, крім фізичної підготовки, значну увагу приділяв й справжнім життєвим цінностям, що особливо пішло нам на користь в підлітковий період, один з найбільш складних та відповідальних етапів дорослішання. Я не скільки запам’ятав різноманітні змагання та фізичні вправи, як життєву школу Петровича, його виховання правильного відношення один до одного, колективізму, правдивості та відчуття справедливості.

І хоча він завжди ставився до своїх вихованців із добротою та, навіть, батьківською любов’ю, проте проявляв себе і достатньо жорстким тренером. Наприклад, він практикував такий елемент педагогічного процесу, як «банки». І зараз, інколи розповідаючи про нього студентам, я пояснюю, що це не п’яти- або трьохлітрова склотара, а один з видів покарання за різні дисциплінарні порушення, коли твій товариш повинен вперіщити тобі кедом по м’якому місці. Причому має це зробити по-справжньому, інакше вже він сам отримає «на горіхи».  Повірте, ці «банки» стали майже легендарними серед місцевої спортивної молоді та були досить вагомим аргументом, щоб нормально себе поводити. Також В.П. Пиляй в нас виховував й правильне відношення до дівчат, формував відповідну культуру поведінки у суспільстві. Кожного року проводив для своїх учнів спортивні вечори з дискотекою. Бували такі моменти, коли ми соромились звертатися з того чи іншого приводу до батьків, але могли запросто поговорити з Петровичем.

З упевненістю можу сказати, що ті риси характеру, які були закладені в спортзалі, потім неодноразово ставали мені у нагоді, як в професійному зростанні, так і в повсякденному житті.

А чи продовжуєте Ви займатися боротьбою на даний момент?

На тренування зараз в мене не вистачає часу, проте відкрились інші можливості долучитися до цього виду спорту. Коли я прийшов на посаду ректора і ознайомився з матеріально-технічною базою академії, то побачив, що один з чотирьох спортивних залів був технологічно призначений для боротьби. Проте, він пустував і використовувався в якості складу. Перше, що я зробив – запропонував колегам відродити це приміщення для його першочергових цілей.  Ми придбали хороший борцівський килим і запросили професійного тренера з вільної боротьби та дали можливість відвідувати заняття усім бажаючим, а не тільки студентам нашої академії.

Колись Ви говорили, що не хотіли бути педагогом… Як так сталося, що тепер Ви працюєте в навчальному закладі?

Мої батьки вчителі, тому я з дитинства бачив їх титанічний труд. Ця професія мене завжди дивувала та трохи відлякувала. Тоді я й вирішив, що буду ким завгодно, тільки не педагогом. Хоча, як бачите, доля вирішила інакше. На даний момент, я вважаю, що вже більше вчитель, аніж медичний працівник.

З дитинства, а завжди мріяв стати лікарем. Чому саме так? Не знаю… Просто одного разу вирішив і пройшов свій професійний шлях від лаборанта,  медичного брата та фельдшера до завідувача відділенням обласної клінічної лікарні та врешті-решт головного лікаря названої установи. Поступово накопиченого досвіду стало багато і мені захотілось поділитись ним з іншими. Я поєднав своє життя з викладацькою діяльністю, захистив спочатку кандидатську дисертацію, а згодом і докторську. Якщо в ті часи, медицини і педагогіки в моєму житті було приблизно порівну, то зараз більше моїх зусиль йде саме на виховний та навчальний процес.

 Шановний Вячеславе Миколайовичу, оскільки ми зустрілися напередодні Нового року, що Ви можете розповісти про це свято? Можливо пригадаєте найбільш яскравий момент, пов'язаний із ним?

Як і всі люди, напередодні Новорічних свят, я мрію про те, що наступний рік буде кращим ніж попередній, і обов’язково здійсняться всі наші бажання. Завжди сподіваюсь, що зможу зробити щось хороше для своєї сім'ї, друзів та академії. Всі Новорічні свята, які були в моєму житті, по-своєму неповторні й чудові. Проте один Новий рік запам’ятав особливо. Його я зустрів в Карпатських горах на лижах. Ви навіть не уявляєте, як це приємно, коли тебе оточують такі ж самі тверезі та спортивні люди, в лижному екіпіруванні. Хтось навіть перевдягнений у специфічні костюми Діда Мороза, Снігуроньки, вовків, лисичок та ін. Я зрозумів, що для того, щоб отримати приємні враження від Нового року, зовсім не обов’язково сидіти за столом із салатами олів’є, шампанським та іншими звичними атрибутами цього свята. Задоволення я отримав тоді не менше, або навіть більше. Впевнений, коли дорослі люди роблять все для того, щоб бути здоровими та щасливими, це дуже добре та повчально для молоді!

Ігор Лядський,

спеціально для сайту 0532.ua