Тиша війни: подорож полтавських волонтерів зоною АТО

18 грудня полтавські волонтери з громадської організації «Ветеранів АТО та волонтерів» відвезли допомогу бійцям 24-ї механізованої бригади на 29-й блокпост. Загалом в обидві сторони волонтери подолали близько тисячі кілометрів. Разом з волонтерами відправився й наш журналіст. 

П’ятниця, 5 година ранку. Два мікроавтобуси забиті допомогою для бійців готові. Увесь вечір волонтери готували випічку бійцям. Також везли макарони, консервацію, теплі речі, килими, сітки, рації. Вирушаємо у компанії з 7 чоловік. Троє волонтерів ще на початку року самі стояли в окопах на передовій. Дмитро, Анатолій та Геннадій підпали під першу хвилю мобілізації. Самі воювали поблизу 29-го блокпосту.

«Треба ж якихось сувенірів назад з собою прихопити. А давайте сєпара візьмемо. Можна й урозріз», - жартують чоловіки. Так, такі у військових жарти – жорсткі та з подихом війни.

Перший блокпост. Звідти до зони бойових дій більш ніж 100 км. Стоять співробітники УМВС. По акценту зрозуміло – з західної України. Хлопці питають куди та навіщо прямуємо. Хоча документи особливо й не питають, але чомусь деякий час доводиться стояти – не пропускають. Дізнавшись, що ми волонтери хлопець питає: «А нам нічого не везете?». Доводиться дати пакет пиріжків.

Таких зупинок та пакунків довелось дати кілька. Причому, як не дивно, просять найбільш віддалені блокпости від фронту. Ближче до війни перевірка стає трішки інакшою – пакунків не просять, натомість вимагають документи.

Проїхавши перший блокпост потрапляєш до «мирної» зони АТО. Там вже давно ніхто не стріляє, все виглядає спокійно, але атмосфера якась гнітюча. Може тому що зима, а може тому, що людей не так багато лишилось. Відчувається якась тиша – тиша війни.

Проїжджаючи селище Семенівка, що поруч зі Слов’янськом, де влітку минулого року велись активні бойові дії, вздовж дороги стоять зруйновані будинки. На одному з них, мабуть, найбільш відомому, висить плакат: «Уважаемый Президент и Премьер-министр Украины!!! Не стыдно ли Вам за пустые обещания о восстановлении жилья?».

А ось у самому місті Лисичанськ, за яке також велись бої рік тому, людей вдосталь. Візуально склалося враження, що зараз у звичайному українському селищі. Тільки зрідка зруйновані будівлі видають присмак війни. При цьому ледь не кожен стовп розмальований у жовто-блакитні фарби. Поряд з Артемівськом працює величезний завод Knauf. Саме ж місто взагалі не видає нічого про війну. Лише поодинокі бігборди з зображенням військових можуть нагадати про непросту ситуацію, яка лишається за кілька десятків кілометрів від міста.

Під’їжджаючи до передової звичайних людей майже не видно. Натомість часто зустрічаються солдати. Одні просто йдуть, інші автостоплять. Так ми вирішили підібрати двох вояків, які прямували якраз майже в те місце, куди їхали й ми.

«Хто ви такі, куди їдете?», - почав один з солдатів. Ми розповіли, що волонтери й прямуємо до 24-ї механізованої бригади. Але така відповідь не надто влаштувала хлопця і той почав питати прізвище, звання волонтерів. «Зараз такі часи, що можна й ножем по горлу полоснути. Може ви шпигуни якісь, хто знає», - говорить наш попутник.

Приїхавши на кінцеву – на 29-й блокпост, нас зустрічають кілька бійців, а також місцеві тваринки – гусаки Іванна та Іван. Військові видресирували гусей, що ті навіть їсти просити навчились. Нас одразу покликали до столу – насипали борщу. Не дали нікуди їхати поки не поїмо. Обідали в імпровізованому ресторані «Аватар» - саме так солдати назвали місцеву столову. Взагалі «Аватаром» у військових називають солдатів-пияк. Цікаво, що як зізналися бійці, в них зараз «сухий закон»: «Тут навіть купити алкоголь ніде».

Після обіду вирушили до Новотошківського, на крайній блокпост, який за 1 км від підконтрольного сепаратистам Донецького. Селище майже пусте. Подекуди бігають дворові собаки. Проїжджаючи помітили двох жінок перед пенсійного віку. Військові говорять, що місцевих лишилось зовсім мало й ті в основному бабусі.

В селищі зустріли полтавця Сашка. Той вже півроку в АТО. Говорить, що зараз більш менш спокійно, тільки інколи пострілюють. Зізнається – настрій у місцевих не особливо патріотичний: «По нам стріляють з того боку, нам треба відповісти, а тут біжить бабуся й кричить: «Не треба, там мій онук стоїть». То чого ж він там, а ти тут? Чого до нього не поїхати, якщо там краще?». Також Сашко зізнається: «Найбільше необхідні тепловізори».

Прямо на вулиці бійці зробили столову – дерева оббили дошками та зверху поклали шифер. На стенді висить «розклад роботи»: з 7:00 по 9:00 – сніданок, з 13:00 по 15:00 – обід, з 20:00 по 7:00 – вечеря. За столовою – кухня. Кілька сковорідок, каструль, стіл. Все, м’яко кажучи, не надто чисте. Але там де стріляють, про чистоту думати не приходиться. При цьому мої попутники говорять, що це ще й акуратно: «Коли ми рік тому були тут, то в нас навіть окопів нормальних ще не було. Тоді вирили яму, обвішали її з чотирьох сторін плівкою і стоїш всю ніч трусишся – темно, страшно».

Довго з Сашком побути не встигли, з десяток хвилин й назад – вже почало темніти. А тут, хоча й більш менш спокійно вдень, але вночі краще не їздити: «Бува, що може й прилетіти, особливо коли фари увімкнені», - говорить солдат.

Забігаючи наперед додам, що приїхавши додому та увімкнувши новини, дізнався: 20 грудня саме ту ділянку, поблизу Новотошківського обстріляли кілька разів з 82 мм міномета. На щастя, нікого не зачепило.

Повернувшись на 29-й блокпост трішки посиділи з бійцями. Хлопці веселі, компанійські. Для них приїзд волонтерів – можливість трішки відпочити від військової атмосфери. Згадують цивільне життя, жартують, образ ні на кого не тримають. «Яке ставлення до тих, хто не в зоні АТО? В них голова є, знайшли собі нормальну роботу, от і не йдуть сюди», - говорить один з солдатів.

Найбільш визначним місцем блокпосту, за словами військових, є їхній туалет: «Всі перевірки керівництва починаються саме з цього місця». Далі показали свої кімнати. Невеличка кімнатка з трьома ліжками та столиком, на якому стоїть невеличка колонка та радіо. На одному з ліжок лежить гітара, поруч роздруківка з акордами: «Коли є час та натхнення намагаюся навчитися. Але поки не дуже виходить», - зізнається боєць.

Ще кілька хвилин і доводиться збиратись у дорогу назад. На вулиці вже темно. Намагалися попросити військові «трофеї», але окрім кількох зламаних ручних гранатометів нічого не знайшли. «Зараз скрізь звітність потрібна, тому й особливих «трофеїв» взяти не можна», - зізналися військові. Волонтери-солдати ж говорять, що раніше все було не так: «Ще рік назад тут можна було вивезти ледь не що завгодно».

Близько 17 години доводиться вирушати у подорож назад до Полтави. Ще годин 9, зупинка на прикручування ледь не відпавших номерів автобуса, їзда по розбитих українських дорогах і ми у Полтаві. Ось так і проходить один день з життя волонтера.