Повномасштабна війна змінила життя кожної українки. Хтось втратив коханого, хтось вимушено виїхав із рідного міста, хтось залишився будувати справу в умовах постійних відключень світла та невизначеності. Але всіх їх об’єднує спільне — внутрішня сила та віра в краще. До Дня української жінки ми розповідаємо історії Марини Палій, Світлани Сопельник та Оксани Шатило — жінок, які щодня доводять: навіть коли навколо темрява, потрібно зберігати світло в собі.
Марина Палій: пам’ятати і не втратити віру…
Марина — дружина Романа Плутцова, стрільця стрілецького батальйону Національної гвардії України. Він став на захист держави з перших днів повномасштабного вторгнення і загинув 22 квітня 2024 року поблизу Урожайного на Донеччині. Йому було 45 років. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, визнаний «Захисником України — Героєм міста», його ім’я увічнене на Алеї Слави у Полтаві.
Розповідаючи про чоловіка, Марина часто піднімає очі і дивиться на небо.
«Мій чоловік настільки був людиною честі, що я взагалі не знайду навіть слів, щоб передати вам, наскільки героїчно він дійсно захищав нашу країну, наскільки героїчно він віддав своє життя за те, щоб у нас був наш жовто-блакитний прапор. Найголовніше, що хочу сказати — це те, що він дуже хотів, щоб наші діти ходили під жовто-блакитним прапором. В нього не було сумніву, чи йти, чи не йти. Він казав: “Я не хочу, щоб молоді хлопці помирали, я повинен виконати свій обов’язок”. Знаєте, для мене це було дуже важко».
Коли Марина говорить про українських жінок, в її очах можна побачити співчуття, розуміння і водночас гордість та захоплення.
«Ми, українські жінки, проходимо зараз настільки важкий період, тому що у багатьох жінок чоловіки воюють. І вони тягнуть на собі всі побутові справи. Буває настільки важко на душі тим дівчатам, які чекають своїх чоловіків… Вона його чекає і відчуває, живе надією».
Сьогодні жінки живуть у постійній емоційній напрузі. У режимі постійної внутрішньої боротьби. Між страхом за рідних і необхідністю бути сильними.
«Ми зараз живемо надією. Надією на те, що колись буде день, що ми прокинемося під мирним небом. Ми не всі відчуваємо себе в спокої, ми ховаємо дітей, думаємо тільки про одне — як прокинутися і щоб діти були здорові, живі. Думаємо, як накрити дитину собою, коли, не дай Боже, який приліт чи ще якась біда. І це настільки важко розуміти… що ти вже не думаєш про себе».
Після втрати, після безсонних ночей вона точно знає, що вистояти можна лише тоді, коли всередині є сила, внутрішня опора. І хоч не завжди вона знаходиться на поверхні, її все ж потрібно віднайти.
«Для того, щоб всі ми трималися, ми повинні бути дуже сильними. І ця сила української жінки настільки вражає весь світ… Українська жінка — це жінка, яка вся пронизана силою духу зараз».
Світлана Сопельник: знайти опору в допомозі іншим
Світлана виїхала з Бахмута разом із сином і домашніми тваринами. У Полтаві — гуртожиток, нова реальність, розгубленість. Вона вирішила прийти туди, де може бути корисною — до «Пиріжкового батальйону».
«Зрозуміло, що вдома була у мене і своя кухня, і своя пічка, і своя випічка. А тут я познайомилася із Зінаїдою Андріївною, яка вже на той час була частиною команди «Пиріжкового батальйону». І щоб не плакати в чотирьох стінах в гуртожитку, я почала ходити сюди. Пекти пиріжки, пряники, млинці».
Коли Світлана розповідає про те, чим займається, про різні тонкощі кулінарії, усвідомлюєш, що йдеться не лише про кухню.
«Особисто я працюю з тістом, і ви знаєте, тісто — воно живе. Воно відчуває цю доброту, воно підходить, воно пахне. А якщо на душі погано, чорнота в серці, ти плачеш… Ми це все залишаємо за дверима. Заходимо на кухню з чистою душею, з бажанням. І ми в кожен пиріжок майже молитвочку вкладаємо, щоб наші хлопці це все куштували».
Чоловік Світлани захищає Україну. Тому вона, як ніхто інший знає, наскільки для хлопців, які знаходяться далеко від рідної домівки, важливо мати змогу хоч на мить відчути ту саму атмосферу тепла і турботи.
«У мене чоловік військовий. І я вкладаю душу в кожен пиріжечок. В окопах, там, де вони знаходяться, ці пиріжки їм пахнуть домом. І так в будь-яку секунду вони можуть згадати про маму, про дружину… Вони чекають маленький шматочок дому».
Попри холод, втому і постійні відключення електроенергії, Світлана разом з іншими волонтерками знову і знову приходить до «Пиріжкового батальйону». Бо знає, що вона потрібна тут.
«Нам не легко. Нам дуже не легко. Але ми не розкисаємо, ми приходимо сюди. Тяжко без світла. І о четвертій ранку приходимо перед роботами, і холодно, і хворіємо… Але робимо, робимо, намагаємося. Бо якщо не ми, то хто?»
Оксана Шатило: розвивати власну справу попри темряву і ризики
Підприємиця, фундатор навчальних центрів ABC language school і садочків ABC kids Оксана Шатило з перших днів війни не лише зберегла власну справу, а й відкрила двері для тих, хто тікав від обстрілів. Повномасштабне вторгнення стало випробуванням для кожного бізнесу. Однак, попри все, вона продовжує розвивати освітній простір у Полтаві і будує плани на майбутнє.
«За півроку до повномасштабної війни я відкрила дитячий садочок на Розсошенцях. Я знайшла інвестора, зробили ремонт з нуля. Це просто садочок моєї мрії. Початок війни… Садочок став прихистком для переселенців. У нас рік жили там сім'ї, дуже багато сімей. Підтримували і допомагали громадські організації. В іншому садочку ми відкрили волонтерський хаб. Туди звозили різну допомогу з усього світу, сортували і передавали далі».
Окрім цього, команда проводила освітні програми для дітей ВПО у співпраці з громадськими організаціями, організовувала навчальні ініціативи і табори.
Працювати під час війни — це не лише про бізнес-процеси. Це про людські долі. Підтримка, емпатія, розуміння — сьогодні це не менш важливо, ніж професіоналізм.
«Я зазвичай працюю з жінками. У моїй команді в багатьох жінок чоловіки — військові. Складно в ті моменти, коли, не дай Боже, гинуть або зникають безвісти чоловіки. Є колеги, в яких, на жаль, чоловіки мають статус зниклих безвісти. В такі моменти складно, адже потрібно надати людині максимальну підтримку. Що стосується бойового духу на роботі, у мене такі дівчата, що вони “ніс не опускають”. Генератор — значить генератор, сніг — значить сніг, ожеледь — значить ожеледь».
Повномасштабна війна та постійні відключення світла стали ще одним викликом. Робота на генераторах стала буденністю.
«Бізнесу дуже важко. Я бачу по місту, що бізнеси закриваються. Бізнесу важко, тому що меншає населення. Важко, бо ростуть податки. Немає можливості заробити на той же генератор, на паливо, адже все дорожчає. Але бізнес намагається. У нас є жарт, що парфум 2026 — це парфум з тонким шлейфом бензину. Ми вже знаємо, як відмивається бензин з верхнього одягу. Мої колеги — вчителі, вихователі, нянечки — втрьох взяли, вивели, поставили, заправили. Я пишаюсь цими жінками».
Для Оксани українська жінка — це суміш сили, впертості та емпатії.
«Для мене українська жінка сьогодні — це ядова суміш. Для мене це жінка, яка попри сльози, встане і прийде підкорювати цей світ. Кожній хочу побажати віри. Тому що без віри ми далеко не зайдемо. Треба вірити, що обов’язково буде день, буде легше. Треба вірити в завтра — воно настане. Але коли ти віриш в завтра, треба не забувати про сьогодні. Треба жити. Народжувати дітей, виховувати, ростити, максимально інвестувати в дітей. Не забувати про себе. Ваше ментальне здоров’я вам ніхто, крім психіатра, не поправить. Тому бережіть себе, бережіть свою родину, вірте в найкраще».
Українська жінка сьогодні — це не абстрактний образ.
Це пані Марина, яка живе пам’яттю і надією.
Це пані Світлана, яка знаходить в собі сили і починає нове життя.
Це пані Оксана, яка запускає генератор і піклується про освіту дітей.
Вона боїться. Вона втомлюється. Вона плаче. Але щоранку вона знаходить у собі сили підвестись і будувати плани на майбутнє.
Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.