“Нитка порвана, миру кінець, війна почалася...”
Немає нічого страшнішого за війну. Ми відчули її гіркоту ще у 2014 році, та лише через вісім років вона остаточно й нещадно ввірвалася у наші будні. Сирени, звуки "шахедів", тріск "генераторів" – сьогодні це стало фоном нашого життя. І все це наслідок егоїстичної, майже патологічної жаги до руйнування й наживи, яка перекреслює людські долі, проливає кров і знищує кордони. Сюжетів про війну безліч, і щодень народжуються нові.
Десять із них ожили 20 листопада на допрем’єрному показі у театрі імені Гоголя у виставі "Галушки. Полтавські історії. Перші дні війни". Прем’єра ж відбулася 21-го – у День Гідності та Свободи. Наступний показ вистави заплановано на 5 грудня.
Анонси нової постановки Владислава Шевченка швидко поширилися містом. Про неї писали провідні ЗМІ, обговорювали в мистецьких колах. Одні відверто критикували підходи режисера і називали їх банальними, інші ж, навпаки, відзначали нестандартність і сміливість творчих рішень.
Формат, коли глядач опиняється безпосередньо на сцені й стає учасником подій, не є новим ні для нашого театру, ні для українського театрального простору загалом. Та цього разу в ньому з’являється неочікуваний елемент, що здатен по-іншому вплинути на сценічний простір. Консервативний глядач сприйме це насторожено, натомість є ймовірність, що новатори зможуть побачити у цьому оригінальну форму, навіть якщо вона і травмуюча.
Вистава починається із голосу режисера на фоні відомого хіта "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже" – цілком прозорий натяк на містичний підтекст. І справді, містика проступає в окремих епізодах постановки: місцями виникають асоціації з образами минулих вистав Владислава Шевченка і навіть інших постановок українських режисерів. Їх можна читати по-різному, але про це – трохи згодом.
У перших хвилинах вистави йдеться про початок повномасштабного вторгнення. Це висвітлено за допомогою візуальної відеопроєкції на білій напівпрозорій тканинній завісі, що висить над столом.
На сцені поки немає акторів, лише глядачі та клубок червоних ниток. Забігаючи наперед, скажу: у цій грі вони також мають свою символічну місію або, скажімо, божественний підтекст...
Подальша дія розгортається ніби крізь напівпрозору завісу сну. Актори рухаються сповільнено, зосереджено, і на сцені з’являються Мойри – античні богині долі. Вони утворюють коло, переплітають червоні нитки, створюючи відчуття невидимого механізму, що керує людськими життями. Центральна група акторок уособлює цей “механізм фатуму”, їхня пластика та ритм рухів формують своєрідний ритуал. Це виглядає виразно. Це заворожує.
Мойри є важливою складовою постановки. Вони присутні на сцені від початку і до фіналу, перебувають поруч з іншими персонажами, але ніби поза їхнім сприйняттям – режисер свідомо вводить умовну “четверту стіну”. З їхніх рук розмотується червоний клубок – символ долі, який рветься у визначений момент. Тому недаремно пролунала фраза однієї з богинь: “Нитка порвана, миру кінець, війна почалася...”.
Подальша зміна темпоритму вносить різкий контраст: герої метушаться, телефонують рідним, намагаються осмислити перші тривожні повідомлення про вторгнення. На тлі цього хаосу нерухомо стоять Мойри – ті самі, які щойно перервали нитку долі.
Далі персонажі щиро і тривожно по черзі діляться своїми історіями про те, як вони зустріли війну і що переживали в перші години й дні повномасштабного вторгнення. Одна з історій особливо врізається в пам’ять: 70-річна бабуся, колишня вчителька, саджає буряки саме тоді, коли над її подвір’ям пролітають “шахеди”. Вона страшенно лається, але не припиняє думати про свій майбутній урожай. Інша історія про тих, хто напередодні випив “на сон”, а прокинувся у новій реальності, де перші дні війни довелося жити у тамбурі метр на метр і де ковток коньяку ставав мало не ліками.
Поки герої діляться досвідом людей, богині долі продовжують діяти. І тут режисер обирає несподіваний маневр: нитка зникає, її місце займає побутовий жест, що різко обриває попередній ритуальний настрій. Важко повірити, але Мойри починають куховарити – вимішувати тісто для галушок. На столі поступово з'являються електроплита, борошно, ножі, м’ясо, миски, сито, каструля. Сцена перетворюється на “open kitchen”.
"Ми змішуємо біль Охтирки і стійкість Полтави… Ми створюємо галушки. Кожна – це маленька фортеця з м’ясом болю, тістом стійкості та піджаркою з нашого гніву і сліз. Вони хотіли нас перемогти, зробити з нас фарш. Натомість ми зробили з їхнього фаршу галушки", – проголошують богині, продовжуючи чаклувати.
Символізм цього задуму двозначний, а сам прийом виглядає суперечливим. Поєднання сакрального образу античних богинь із буденною кухонною рутиною створює певний дисонанс, який не завжди органічно вмонтований у загальний міфологічний каркас постановки.
Відчувається, що режисер підкреслює ідею про те, що доля твориться не лише у величних архетипах, а й у щоденних побутових митях. Однак ця алюзія на полтавську ідентичність, де галушки сприймаються як локальна культурна страва, може здатись і певною спекуляцією на вже знайомому образі.
Вистава має форму музичного й драматичного театру: окрім діалогів, актори співають і виконують хореографічні номери. На сцені гармонійно взаємодіють вокалісти, драматичні актори й артисти балету. Весь акторський ансамбль працює чітко, мов швейцарський годинник. Відчувається глибоке розуміння спільної художньої задачі. Жодних зауважень до гри немає. Навпаки, спостерігати за цією відданістю сцені було щемно й по-справжньому зворушливо.
Камерність формату створює особливе відчуття присутності: глядач ніби стає частиною дійства, занурюючись в атмосферу й подумки приміряючи на себе кожну історію. Тривожним моментом став експеримент, на який добровільно зголосився один із глядачів. За 40 секунд йому запропонували відчути увесь жах катувань, що супроводжується в російському полоні.
У час, коли треба вчитися бути толерантним та емпатичним одним до одного, ми не можемо назвати такий хід режисера – гуманним, так як варто зважати: якби на місці цього добровольця опинилася людина, що справді пережила подібну травму, емоційний удар міг би бути нестерпним. Для надто вразливих глядачів подібний досвід також може стати надмірним випробуванням.
У цей час Мойри продовжують свої кулінарні маневри, вкладаючи в галушки – за задумом – стійкість, силу й віру в перемогу. Їхній сценічний образ нетиповий: замість величних міфологічних постатей вони час від часу нагадують звичайних жінок або таких собі відьом. Особливо привертають увагу величезні білі головні убори Мойр, які прямо відсилають до постановки «Конотопська відьма» Івана Уривського. Через це виникає відчуття стилістичної подібності. Це або ненавмисний плагіат або все ж таки мистецька спокуса полтавських митців наслідувати вже впізнавані образи.
Фінальним акордом вистави стала вечеря, на яку запросили всіх присутніх: кожен міг скуштувати полтавські галушки, що були приготовані трьома Мойрами. Ймовірно, цей прийом, створений для того, щоб посилити післясмак від побаченого і об’єднати глядачів в єдиному спільному колі. Але чи вдалося реалізувати задум – питання суб’єктивне, яке не має об’єктивної оцінки чи коментаря.
Попри суперечливість окремих режисерських рішень, визначити цю постановку однозначними епітетами на кшталт «хороша» чи «погана» – неможливо. Вона побудована на сильних емоційних контрастах і пропонує глядачеві широкий спектр переживань. Водночас окремі підходи можуть бути травмуючими для сприйняття – особливо для тих, хто віддає перевагу класичній театральній школі. Але варто пам’ятати, що театральне мистецтво, на жаль чи на щастя, постійно трансформується, і навіть ця постановка – яскраве тому підтвердження.
Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.