Цієї суботи площа перед театром Гоголя у Полтаві наповнилася особливим болем. Місцеві жителі зібралися разом, щоб нагадати імена тих, про кого досі немає жодних звісток, і вкотре наголосити: кожен із них - не просто цифра у зведеннях, а син, чоловік, батько, брат. Журналісти 0532.ua теж побували на акції, аби зафіксувати найважливіші моменти та почути голоси тих, хто щодня живе між відчаєм і надією, чекаючи на своїх героїв.
Біля театру імені Гоголя зібралося півсотні людей. Це родичі та близькі воїнів, які безвісти зникли на війні. Хтось тримав у руках портрети, хтось дитячі малюнки, інші просто стояли поряд у знак солідарності.
В центрі акції - перформанс, що змушував перехожих зупинятися. На бруківці рівними рядами стояли 28 пар берців. Біля кожного комплекту - повітряні кульки, а саме чорні й білі. Ці кольори стали символом так званого "Прапора Надії": чорний, як пам’ять про загиблих та скорботу за жертвами війни, білий, як символ віри у повернення тих, хто досі у полоні чи зник безвісти.
Організаторка акції Тетяна Міщенко пояснює нам, що цей день для родин особливий, бо він говорить про тих, кого найважче чекати.
"Якщо про полонених рідні принаймні знають, що вони живі, то статус "зниклий безвісти" звучить найстрашніше. Адже невідомо, де зараз людина: у полоні, на небі чи, можливо, десь між ними. Саме тому родини називають очікування справжнім випробуванням і кожен день стає боротьбою між вірою та відчаєм".
Журналісти 0532.ua того дня також поспілкувалися з трьома родинами, які прийшли на акцію. Для кожної з них це не просто захід пам’яті, а болюче нагадування про близьку людину, яка досі не повернулася.
«Ми чекаємо, він повернеться, бо це наша надія »
Серед учасників акції ми помітили маленького хлопчика у футболці з написом «Поверніть мені батька».
Він стояв поряд із мамою, яка тримала у руках плакат з фотографіями свого зниклого чоловіка. Цей образ неможливо було оминути поглядом він став символом того, чому родини приходять на такі заходи.
Жінку звати Наталія Шуліка і вона шукає свого чоловіка - Григорія Шуліку. Він морський піхотинець 38-ї бригади, який зник безвісти 18 грудня 2023 року у Кринках, на Херсонщині.
«Хлопці стояли там, захищали наші острови та лівий берег Херсонщини. На жаль, ворог розбив їхні укріплення і вони були змушені відступати, але не всі змогли повернутися. Багато хто залишився там. І зараз невідомо, де вони: живі, мертві чи в полоні, а ми шукаємо і сподіваємося», - розповідає пані Наталія.
За її словами, відтоді офіційної інформації родина так і не отримала:
«Абсолютна тиша. Ми зверталися до Червоного Хреста, до СБУ, їздимо по госпіталях, спілкуємося з хлопцями, які повернулися. Беремо участь у всіх можливих акціях - у Києві, в Горішніх Плавнях. Куди тільки можна достукатися ми звертаємося. Але, на жаль, результату поки немає».
Удома Григорія чекають дружина і двоє маленьких синів – восьми та двох років. Чекають також батьки, брат, сестра й усі друзі.
«Всі ми чекаємо і віримо, що він повернеться. Я мушу триматися, бо діти щодня питають про тата. Я не можу відповісти їм, де він, але я кажу: ми чекаємо, він повернеться, бо це наша надія», - наголошує Наталія Шуліка.
«Чекаю свого найкращого друга Колю»
Серед тих, хто прийшов того дня на площу, був і Максим. Він тримав у руках портрет із зображенням свого друга та говорив тихо, з довгими паузами між словами. Його друг - Микола Бондар, військовий із позивним «Альдоза».
«Я чекаю свого найкращого друга Колю. Він зник у лютому цього року під час виконання бойових завдань у Покровському районі. Після того його оголосили зниклим безвісти. Я щодня чекаю на нього », - каже пан Максим.
Воїн служив ще з 2019–2020 року, тобто до повномасштабного вторгнення. Спочатку ніс службу на мирних територіях, згодом отримав розпорядження і поїхав у гарячі точки. Для друзів і рідних він завжди залишався тією людиною, на яку можна було покластися у будь-якій ситуації.
«Він був неймовірним, золота людина та найкраща, яку я знав», — зізнається Максим, ледве стримуючи емоції.
На Миколу чекають його батьки, кохана дівчина та друзі.
«Ми всі чекаємо. Ми віримо, що він повернеться, бо інакше й бути не може».
«Я чекаю на свого сина…»
З-поміж багатьох облич на площі особливо вирізнялася жінка з плакатом у руках. Це була пані Галина, яка вже кілька місяців чекає на звістку про свого сина - Анатолія Зіненка, військового з позивним «Боцман».
Анатолій зник 25 квітня цього року. Того дня він вийшов на позиції в районі Суха Балка та не повернувся. З координаційного штабу рідним повідомили лише одне: є інформація, що військового було передано на російську сторону. Відтоді жодних деталей, жодного підтвердження, жодної надійної відповіді.
«Мій син воював з осені 2022 року, до війни він працював у сфері охорони, був дуже відповідальною людиною. Родину створити ще не встиг… Він так мріяв про майбутнє, але війна забрала в нього звичайне життя», - розповідає матір воїна пані Галина.
Того дня площа перед театром Гоголя стала не тільки місцем болю, а й сили. Кожна пара берців, кожен портрет, кожна кулька символізували одне: війна ще не завершена, а сотні українських родин досі не знають, де їхні близькі.
Такі акції - це не лише про пам’ять, а й про голоси, які мають бути почутими.
Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.