У четвер, 3 липня, росіяни вчергове атакували Полтаву. Того ранку головною ціллю став обласний ТЦК та СП. З моменту удару по цій установі минув уже місяць. Раніше ми розповідали історії місцевих мешканців, які пережили ворожий обстріл. Тепер розповідаємо, як відновлюється ТЦК після цілеспрямованого удару з боку росії.
Журналісти 0532.ua минулої п’ятниці поспілкувалися з речником Полтавського обласного ТЦК та СП Романом Істоміним. Він розповів, як працівники критичної інфраструктури пережили атаку, як швидко вдалося відновити роботу та в якому режимі зараз функціонує заклад. Також в ході розмови обговорили ймовірні цілі ворога – чому саме ТЦК став мішенню.
Про все це у нашому матеріалі та відеоінтерв’ю на YouTube:
"Ми передбачили цю атаку і завчасно до неї підготувалися"
Михайло Михайлюк: Скажіть, у яких умовах зараз працює Полтавський ТЦК та СП після трагедії?
Роман Істомін: Загалом можна сказати, що всі ТЦК та СП у Полтавській області працюють у штатному режимі. Ми всі процеси вже налагодили, тож робота йде без критичних затримок. Але основна проблема була не стільки в самому ударі по будівлі, скільки в тому, що така атака може повторитися по будь-якому ТЦК та СП області. Саме тому всі вони, включно з відділами, були розосереджені й переміщені в інші, невідомі ворогу, локації.
Михайло Михайлюк: Тобто роботу вдалося повністю відновити?
Роман Істомін: Так, звичайно. Хоча наслідки залишаються, і є певні труднощі, особливо для населення: люди не знають, куди тепер звертатися. Але ми це подолаємо і продовжимо працювати, як і раніше.
Михайло Михайлюк: А що взагалі відомо про стан членів колективу, які під час удару були в будівлі? Як вони пережили той день?
Роман Істомін: Кожна людина переживає стрес по-різному, і ми не виняток. Військовим, які вже мали досвід бойових дій, було, звісно, трохи легше – для них це, якщо можна так сказати, більш звично. А от для цивільних це був дуже великий удар. Вони пережили його досить важко.
“Попри те, що зараз ми працюємо на новій локації, всі розуміють, що удар може статися і там”
Тому під час повітряної тривоги особовий склад одразу розосереджується. Навіть якщо адреса будівлі не розголошується, ніхто не залишається на робочому місці під час тривоги.
Щодо прийому цивільних громадян – його як і не було під час тривоги раніше, так і зараз, звісно, немає. Навіть попри те, що ворог, імовірно, не знає, де саме ведеться прийом. Ми не можемо ризикувати ані нашими відвідувачами, ані особовим складом. Потроху особовий склад оговтується. Працюємо.
Михайло Михайлюк: А ви взагалі передбачали такий сценарій з боку росіян? Чи спадало вам на думку, що рано чи пізно вони можуть завдати удару по цій установі?
Роман Істомін: Думаю, кожен усвідомлював, що рано чи пізно щось подібне може статися. Тому повторюся: частину підрозділів та особового складу було розосереджено ще до удару. Тобто на момент атаки 3 липня в будівлі ТЦК перебувало значно менше людей, ніж могло б бути.
“Ми розуміли, що ми військова установа і можемо стати ціллю для росіян”
Михайло Михайлюк: Тобто ви вже серйозно готувалися до цього. Очевидно, що це пов’язано і з попередніми цілеспрямованими ударами по ТЦК в інших регіонах України?
Роман Істомін: Так, і це теж. Але варто зазначити, що відповідні заходи безпеки ми почали впроваджувати ще до початку атак на ТЦК по Україні.
Михайло Михайлюк: Чи вірите ви, що ворог цілеспрямовано завдає удари по українським ТЦК, аби зірвати мобілізаційний процес? Так, окупанти б’ють по військових об’єктах. Це очевидно. Але як ви вважаєте, що вони ще намагалися продемонструвати цією атакою? Вони ж чудово розуміли, що мобілізаційний процес таким чином не зірвуть.
Роман Істомін: Я також вважаю, що росіяни не настільки дурні, щоб думати, ніби кількома ударами по ТЦК їм вдасться зірвати мобілізаційний процес повністю. Але цілком можливо, що вони розраховували хоча б на тимчасову затримку чи внесення певного розладу в організацію.
Михайло Михайлюк: Також можна припустити, що вони прагнули викликати хаос, залякати суспільство…
Роман Істомін: Саме так.
Що хотіли досягти росіяни ударом по ТЦК у Полтаві
Роман Істомін: Я, звичайно, не знаю, які саме цілі в них були. Я можу лише робити свої припущення, що цілей могло бути кілька. По-перше, це затримки в самих процесах мобілізації. По-друге, однозначно можна вважати, що однією з цілей було вбивство військових.
Загалом росіянам, на мою думку, байдуже кого вбивати – військових чи цивільних. Але якщо говорити саме про удар по ТЦК, то вбивство військових могло бути однією з пріоритетних цілей.
Наприклад, в Полтавській області були удари фактично по трьох ТЦК і в жодному з випадків військових не загинуло. Тобто цієї цілі вони не досягли. Так само, як і внести певний розлад в затримку мобілізації, я вважаю також, що цієї цілі не досягнуто.
Михайло Михайлюк: Але росіяни мали б також усвідомлювати, що під час удару загинуть цивільні. Мова ж про звичайних полтавців, які прийшли на прийом в ТЦК або живуть недалеко від нього.
Роман Істомін: Так, ще однією ціллю росіян можна вважати, як ви, Михайле, правильно зазначили, було вбивство цивільних. Адже ТЦК у переважній більшості розміщуються в міській забудові для зручності громадян. Це ж не якісь закриті військові об’єкти, навпаки – максимально відкриті для відвідувачів. І їх вбивство – це також ймовірна мета ворога. На жаль, він її все ж таки досяг, бо у Полтаві загинули четверо полтавців. Двоє з них - наші цивільні працівниці.
Радість на тлі трагедії
Михайло Михайлюк: У соціальних мережах після того, як росіяни атакували будівлю Полтавського обласного ТЦК, люди реагували на це по-різному. Хтось щиро співчував, а дехто, навпаки, радів. На вашу думку, чому серед українців така різна реакція на цю подію?
Роман Істомін: Я, звичайно, не розумію цих людей, які раділи, якщо це якась була щира радість. Бо, м’яко кажучи, радіти було абсолютно нічому. Чому саме вони раділи? Тому що загинули цивільні? Яка тут радість? Сам факт удару по будівлі? Але, перепрошую, довкола ще чимало будівель пошкодили. Ось через дорогу від ТЦК був приватний будинок, куди прямісінько влучив шахед. Від нього взагалі нічого не лишилося. То чому ж тут радіти?
Мені дуже хочеться вірити, і, думаю, частково це справді так, що ось цей «ефект радості» спочатку був спровокований проросійськими ботами. Бо в перші години, можливо навіть протягом першої доби після удару, я особисто таких коментарів не бачив. А потім почалася робота російської інформаційної пропаганди. І, знову ж таки, з метою розколу українського суспільства. Це їхня постійна тактика: спочатку з’являється якийсь бот, далі підтягуються наші «корисні ідіоти» - і в результаті створюється потрібний росіянам ефект.
Михайло Михайлюк: І люди ж це сприймають. Вони читають ці коментарі, переймають їхню тональність, а далі реагують вже по-різному.
Роман Істомін: Це, як я вже казав, розділяє суспільство на різні сторони.
Михайло Михайлюк: І ми зараз на власні очі бачимо, як це діє.
Михайло Михайлюк: От працювати у воєнний час у ТЦК так само небезпечно, як знаходитися на фронті. Багато хто про це говорить. Вам теж так не здається? Навіть тут можна постраждати або навіть загинути. І третє липня – яскраве тому підтвердження.
Роман Істомін: Постраждати або загинути може будь-яка цивільна людина в умовах війни. Це те, про що я постійно наголошую: в умовах війни, в умовах постійного терору з боку Росії, спрямованого насамперед проти цивільного населення, неможливо почуватися в абсолютній безпеці будь-де.
І тому, коли люди кажуть: "Я не піду до війська, бо мене там уб’ють", – по-перше, це маніпулятивна думка, бо піти до війська – не означає автоматично загинути. А, по-друге, росія може вбити тебе і вдома. Але я не вважаю, що проходити службу в ТЦК чи бути цивільним – це так само небезпечно, як перебувати на фронті. Не варто знецінювати небезпеку, в якій перебувають військові на передовій.
“Військовим ТЦК важко не тому, що може прилетіти дрон, а тому, що на них виливається хвиля негативу”
Михайло Михайлюк: Знаєте, цікаво, після цієї трагедії ніхто не захотів різко звільнитися з ТЦК?
Роман Істомін: Якщо говорити про наших цивільних працівників, то в них дійсно є таке право, є така можливість. Але навіть якщо хтось і вирішить піти – це буде їхнє особисте рішення, яке не виноситиметься на загал.
Якщо ж мова про військовослужбовців, то вони не можуть просто так звільнитися, адже перебувають на службі. Є чіткі підстави для звільнення: наприклад, якщо людина отримала інвалідність або, скажімо, народилася третя дитина. Це лише два приклади зі списку умов, за яких військовий може бути звільнений під час війни.
Але, з мого досвіду, ті, хто справді хотів звільнитися, зробили це ще раніше. І, що важливо, не через страх ракет чи дронів, а через зневагу до ТЦК з боку частини українського суспільства.
Навіть якщо вони не йдуть на оповіщення (ред. мова про військових ТЦК), а просто йдуть містом – все одно можуть почути у свій бік образи. І це, мабуть, важче, ніж потенційна небезпека від дрона.
Але людина, яка служить у ТЦК, – просто виконує свою роботу. Це військовослужбовці, які після поранення були переведені до ТЦК. Вони ходять на оповіщення й при цьому вислуховують багато негативу…
Михайло Михайлюк: Не всі ж розуміють, що це люди, які пройшли бойові дії на фронті.
Роман Істомін: Та навіть якщо розуміють – це їх не зупиняє. Я це постійно чую від наших військових. Ми ж регулярно пишемо історії про захисників, які після поранення були переведені до ТЦК. Але це, на жаль, не зупиняє суспільство – потік негативу, всі образи через мобілізацію виливаються саме на військовослужбовця ТЦК. Хоча мобілізація – це не ініціатива ТЦК, а загальнодержавний процес. Україна проводить мобілізацію задля комплектування своїх Збройних сил і ми – фінальні виконавці.
Михайло: От коли в суспільстві з’явиться хоч якесь розуміння, що представники ТЦК просто виконують свою роботу? Що для цього потрібно зробити?
Роман Істомін: Якби я розумів, що тут потрібно зробити і міг це зробити – це було б вже давно зроблено. Як на мене, у цьому напрямку вже зроблено дуже багато. Зокрема, на найвищому рівні. Адже це стосується не лише Полтавської області. Потрібно розуміти, що така ситуація є в усіх регіонах країни. Відповідно, і вирішувати її слід на рівні країни
Я не бачу настільки різких і кардинальних змін у сприйнятті, які б відповідали тим змінам, що відбуваються в ТЦК. І це найбільша проблема. Як з цим боротися? Чесно кажучи, відповіді на це питання у мене немає. Але однозначно такі дії мають відбуватися на рівні країни, а не на рівні окремої області чи окремого ТЦК.