Свято Івана Купала — одне з найбільш магічних і таємничих у народному календарі. Воно пройшло шлях від язичницького ритуалу очищення до церковного вшанування Івана Хрестителя, зберігши при цьому багато стародавніх символів і обрядів.
Історично це свято було пов’язане із днем літнього сонцестояння — найдовшим у році — яке припадає на 21 червня. У дохристиянські часи саме тоді вшановували силу сонця, води та родючості. Пізніше, із приходом християнства та запровадженням григоріанського календаря, святкування змістилося й збіглося з Різдвом Івана Хрестителя — 24 червня.
Після переходу церков на новий календар, українці почали офіційно святкувати Івана Купала в ніч з 23 на 24 червня — саме в цей період природа, за народними повір’ями, відкриває свої найпотаємніші сили.
Історики досі сперечаються, ким був Купайло — окремим божеством чи лише вигаданим уособленням свята. Ймовірно, сама назва походить від слів «купатися» чи «вкупі» — тобто разом. І справді: вода та об’єднання людей були й залишаються ключовими елементами обрядовості.
На Купала традиційно стрибали через багаття, щоб очиститися від злих духів, та пускали на воду вінки — аби дізнатися свою долю. Дівчата вірили, що вінок, який попливе, віщує щасливе заміжжя, а той, що потоне, — нещасливу любов. Пошуки міфічної квітки папороті, яка нібито цвіте лише раз на рік у купальську ніч, досі залишаються однією з найпоетичніших легенд українського фольклору.