Зверніть увагу: ті, хто заперечує факт Голодомору в Україні, зазвичай виглядають досить вгодованими. Народна мудрість

Щороку навесні, у перші вихідні після Великодня ми сідаємо до машини та їдемо до рідного Очакова – вклонитися могилам, покласти традиційну пожертву та пом'янути маму, дідів та бабів у звичайний для українського півдня спосіб – випити-закусити, пригостити людей, зайти до сусідів-знайомих, пом'янути їх і так далі. Західняків часто шокує подібна практика, але у наших краях вона побутує з давніх давен (якщо вірити Геродоту).

Цей день не є державним святом. Але на всіх дорогах, що проходять поблизу цвинтарів, стоять пости ДАІ та допомагають машинам і потокам пішоходів з віночками розминутися. Причому, це, мабуть, один з небагатьох днів, коли вони дійсно ДОПОМАГАЮТЬ.

Примітно, що ввечері, коли люди вертаються додому, даішників на дорогах вже нема. Хоч більшість водіїв, звісно, їде випивши – адже гріх не підняти чарку за упокій. Міліція це знає, але на дороги не виходить. Чому? – завжди питаємо ми в себе. Адже ставши на узбіччі наряд може за кілька годин виконати місячний план по хабарах.

Значить є щось сильніше за здирництво на дорогах, сильніше за гроші і владу. І ми знаємо що це. Це - Смерть. Перед її обличчям всі ми одразу стаємо рівними – незалежно від наявності мандатів чи погонів.

І саме тому щойно на обрії з'являється ця шановна пані з косою, навіть міліціонер стає людиною, хай би навіть на один день. Бо у кожного є рідні могилки і кожен розуміє, що його місце буде поруч.

Але.

Роки два тому ми вимушені були піти з шоу Шустера, коли товста депутатка-комуністка взялася на всі заставки переконувати, що Голодомору насправді не було. Пішли, бо не мали іншого виходу.

А що було робити? Дати по морді? Жінці? Сперечатися? Доводити? Кому, комуністці чи Шустеру? Слова огрядної комуністки в одну мить усіх нас – і гостей, і ведучих, і навіть глядачів з іншого боку екрану – поставили в ситуацію поза межами людського.

І тут вірної поведінки просто не існує. Хіба що вимкнути телевізор або вийти зі студії – просто щоб залишитися людиною.

Однак згадане шоу здається просто-таки старою-доброю передачею "Добраніч діти" у порівнянні з торішньою інформаційною компанією з приводу відкриття у Києві меморіалу на честь Голодомору. Подібного паскудства нам ніколи ані чути, ані читати не доводилося – однак без сумніву іще доведеться, бо цього року пам'ятна дата припадає на президентську компанію.

Отож, тримайтеся! Зараз ми з вами знову почуємо про витрату мільйонів гривень на меморіал, тоді коли їх можна було роздати людям, а також про те, що у сучасної України є більш важливі справи, ніж Голодомор.

Однак перед тим, як політики і журналісти знову затанцюють на гробах та кістках наших предків, хочеться упередити вакханалію блюзнірства.

Згадайте: на Гробки до померлих предків поспішають усі – вчителі, міністри, бізнесмени, програмісти, члени різних партій, ліві та праві, інтелектуали та білявки. Бо перед Смертю усі однакові. Везуть з собою паски, крашанки, ковбаси, горілку, вино – хто що має.

Десять років тому, пам'ятаємо, меню було скромнішим - приходили зі шматком хліба та куснем сала, а іноді навіть без цього - посидять біля могилки та вертаються додому. Як би там не скаржилися на наш теперішній рівень життя, а тепер на цвинтарях, слава Богу, такого вже не зустрінеш.

Проте чи мали люди досхочу їжі, чи ні – а своїх мертвих поминали завжди.

А тут вмикаєш радіо і чуєш, що депутат від Партії регіонів говорить: "У селі поставили хрест жертвам Голодомору, а поруч свинарник розвалений стоїть, так на свинарник грошей не знайшлося, а на хрест – будь ласка!"

Слово честі, ми спершу подумали, що причулося. Ну не може людина такого сказати! Але ні. Не причулося, все на повному серйозі. І головне – поруч сидить журналіст, і не дасть йому по пиці, а підтакує.

І захотілося нам сказати: "Нешановний пане депутате! Мабуть, у ваших діда з бабою стоїть на могилі хрест? То чом би вам його не продати і не збудувати собі сарай чи то свинарник?"

В чому різниця? В тому, що хрест жертвам Голодомору – фактично нічий. Що під ним немає конкретних кісток чи то закріплених імен. А якщо нічий, виходить, що можна блюзнірствувати?

Люди добрі, що ж це діється? Нам же всім помирати рано чи пізно! Нашим дітям та онукам – теж, як це не сумно. І що, на місці нашого останнього спочинку стоятиме свинарник Партії регіонів?

Могилу нашого прадіда в Бессарабії розорили більшовики, а кам'яну плиту використали – щоправда не на свинарник, а на пам'ятник героям революції серед центральної площі. Знайомий почерк.

Однак коли б у подібній риториці вправлялися виключно українофобські сили, це було б більш-менш зрозумілим. Але наш брат-українець теж частенько приєднується до цієї вакханалії. І що найстрашніше – не просто українець, а журналіст, "інтелектуал". Він пише чи то сам, чи то повторюючи за кимсь: "Ющенко голодоморить". Не будемо проводити наївні паралелі – наприклад, що зробили б з єврейським журналістом, якби він вжив словосполучення "Шарон голокостить", тут все зрозуміло.

Ющенко – не Шарон. Але хіба нелюбов до Ющенка дозволяє топтати пам'ять про мільйони загиблих? Ми теж незадоволені президентом, хоч і голосували за нього. Нам теж не подобається мистецьке рішення меморіалу, який споруджено на Дніпровських схилах.

Але ж треба розрізняти, де закінчуються претензії до Віктора Андрійовича, а починаються володіння Смерті, Пам'яті та Вічності.

Меморіал – це не монумент Туркменбаші, це пам'ятник мільйонам людей, яких комуністи скинули у спільні ями, багатьох ще живими, і зарівняли, щоб знищити навіть слід. У них не залишилося нащадків.

Немає кому завезти їм пасочку з крашанкою та випити за упокій на могилці, бо й могилок теж нема. То у якої паскуди повернувся язик кепкувати з цього приводу?

Люди, зупиніться, якщо ви люди! Міліціонери можуть на один день стати людьми, а журналісти – ні?

Колись римляни розважалися, вбиваючи першохристиян – катували, цькували звірами, морили голодом. Тих, хто загинув за віру Христову, тепер називають великомучениками та святими.

Мільйони наших предків було закатовано у найстрашніший спосіб – голодом. Чи це було за віру, чи за щось інше - нам належить іще розібратися. І якщо вже не святість – то принаймні повага, хіба не заслуговують на неї ці мученики?

Розуміємо, що в Україні живе чимало людей, для яких загиблі у 33-му не були предками ані за кров'ю ані за культурою. Людей, чиїми предками були кати, убивці, охоронці, диригенти та виконавці Голодомору. Або – ті, що приїхали на Полтавщину, Слобожанщину, Подніпров'я та оселилися у спустошених селах, у порожніх вибілених хатах попід квітучими вишнями.

Звісно, онуки не можуть відповідати за злочини дідів. Звісно, тепер вони є громадянами України з усіма правами, зокрема й правом голосу. Звісно, їм тяжко визначитися у цій складній ситуації.

Але давайте згадаємо, що предки сучасних американців теж платили по долару за індіанський скальп та дарували тубільцям ковдри, заражені віспою, і це не є секретом. Однак нащадки змогли подолати в собі комплекс убивці – не проклинають загиблих індіанців, не твердять, що ті стали жертвою неврожаю та природних катаклізмів, а також не зауважують "задля справедливості", що від віспи гинули також ковбої та представники інших національностей. Ні.

Цивілізовані нащадки давніх убивць віддають належне народам, які населяли Америку і навіть відзначають спеціальне свято – День подяки, коли їдять національні страви підкорених та знищених племен та дякують їм за те, що навчили колись білих окупантів жити й виживати на новому континенті.

Може, це видасться наївним, але іншого варіанту не існує. Що зробиш – не розробиш. Час не повернеш і помста неможлива. А отже для тих, хто не відчуває свого зв'язку з Україною, але живе у ній, День пам'яті жертв Голодомору має стати Днем подяки.

Не ваша воля була вбивати. Та якщо не маєте причин вибачатися - хоч подякуйте загиблим. За метрові чорноземи, що вони вам за собою лишили, за вишні-черешні, за криниці, млини та олійні. Випийте чарочку за світлу пам'ять невинноубієнних, пом'яніть їх пиріжком чи свічкою, як робили на цій землі споконвіку.

Ми у своєму житті голодували кілька разів – на щастя виключно з медичною метою. Проте трошки уявляємо, як воно, без їжі. Тому пропонуємо усім, хто збирається писати про Голодомор, спробувати не їсти хоч би добу. За цей час в голові просвітлиться, і ви просто-таки не впізнаєте своїх думок.

Ну а тим, хто все-таки наважиться блюзнірствувати щодо пам'яті про мільйони українців, які прийняли найстрашнішою смерть з усіх можливих – тим скажемо: "Ми, Брати Капранови, від щирого серця бажаємо, щоб усі ваші рідні загинули від голоду, щоб ви бачили все це і не могли нічого зробити. А після цього вже – кепкуйте та насміхайтеся на всі заставки.

Тоді вже буде можна."

Брати Капранови

0532.ua

Танці на гробах

Зверніть увагу: ті, хто заперечує факт Голодомору в Україні, зазвичай виглядають досить вгодованими. Народна мудрість

Щороку навесні, у перші вихідні після Великодня ми сідаємо до машини та їдемо до рідного Очакова – вклонитися могилам, покласти традиційну пожертву та пом'янути маму, дідів та бабів у звичайний для українського півдня спосіб – випити-закусити, пригостити людей, зайти до сусідів-знайомих, пом'янути їх і так далі. Західняків часто шокує подібна практика, але у наших краях вона побутує з давніх давен (якщо вірити Геродоту).

Цей день не є державним святом. Але на всіх дорогах, що проходять поблизу цвинтарів, стоять пости ДАІ та допомагають машинам і потокам пішоходів з віночками розминутися. Причому, це, мабуть, один з небагатьох днів, коли вони дійсно ДОПОМАГАЮТЬ.

Примітно, що ввечері, коли люди вертаються додому, даішників на дорогах вже нема. Хоч більшість водіїв, звісно, їде випивши – адже гріх не підняти чарку за упокій. Міліція це знає, але на дороги не виходить. Чому? – завжди питаємо ми в себе. Адже ставши на узбіччі наряд може за кілька годин виконати місячний план по хабарах.

Значить є щось сильніше за здирництво на дорогах, сильніше за гроші і владу. І ми знаємо що це. Це - Смерть. Перед її обличчям всі ми одразу стаємо рівними – незалежно від наявності мандатів чи погонів.

І саме тому щойно на обрії з'являється ця шановна пані з косою, навіть міліціонер стає людиною, хай би навіть на один день. Бо у кожного є рідні могилки і кожен розуміє, що його місце буде поруч.

Але.

Роки два тому ми вимушені були піти з шоу Шустера, коли товста депутатка-комуністка взялася на всі заставки переконувати, що Голодомору насправді не було. Пішли, бо не мали іншого виходу.

А що було робити? Дати по морді? Жінці? Сперечатися? Доводити? Кому, комуністці чи Шустеру? Слова огрядної комуністки в одну мить усіх нас – і гостей, і ведучих, і навіть глядачів з іншого боку екрану – поставили в ситуацію поза межами людського.

І тут вірної поведінки просто не існує. Хіба що вимкнути телевізор або вийти зі студії – просто щоб залишитися людиною.

Однак згадане шоу здається просто-таки старою-доброю передачею "Добраніч діти" у порівнянні з торішньою інформаційною компанією з приводу відкриття у Києві меморіалу на честь Голодомору. Подібного паскудства нам ніколи ані чути, ані читати не доводилося – однак без сумніву іще доведеться, бо цього року пам'ятна дата припадає на президентську компанію.

Отож, тримайтеся! Зараз ми з вами знову почуємо про витрату мільйонів гривень на меморіал, тоді коли їх можна було роздати людям, а також про те, що у сучасної України є більш важливі справи, ніж Голодомор.

Однак перед тим, як політики і журналісти знову затанцюють на гробах та кістках наших предків, хочеться упередити вакханалію блюзнірства.

Згадайте: на Гробки до померлих предків поспішають усі – вчителі, міністри, бізнесмени, програмісти, члени різних партій, ліві та праві, інтелектуали та білявки. Бо перед Смертю усі однакові. Везуть з собою паски, крашанки, ковбаси, горілку, вино – хто що має.

Десять років тому, пам'ятаємо, меню було скромнішим - приходили зі шматком хліба та куснем сала, а іноді навіть без цього - посидять біля могилки та вертаються додому. Як би там не скаржилися на наш теперішній рівень життя, а тепер на цвинтарях, слава Богу, такого вже не зустрінеш.

Проте чи мали люди досхочу їжі, чи ні – а своїх мертвих поминали завжди.

А тут вмикаєш радіо і чуєш, що депутат від Партії регіонів говорить: "У селі поставили хрест жертвам Голодомору, а поруч свинарник розвалений стоїть, так на свинарник грошей не знайшлося, а на хрест – будь ласка!"

Слово честі, ми спершу подумали, що причулося. Ну не може людина такого сказати! Але ні. Не причулося, все на повному серйозі. І головне – поруч сидить журналіст, і не дасть йому по пиці, а підтакує.

І захотілося нам сказати: "Нешановний пане депутате! Мабуть, у ваших діда з бабою стоїть на могилі хрест? То чом би вам його не продати і не збудувати собі сарай чи то свинарник?"

В чому різниця? В тому, що хрест жертвам Голодомору – фактично нічий. Що під ним немає конкретних кісток чи то закріплених імен. А якщо нічий, виходить, що можна блюзнірствувати?

Люди добрі, що ж це діється? Нам же всім помирати рано чи пізно! Нашим дітям та онукам – теж, як це не сумно. І що, на місці нашого останнього спочинку стоятиме свинарник Партії регіонів?

Могилу нашого прадіда в Бессарабії розорили більшовики, а кам'яну плиту використали – щоправда не на свинарник, а на пам'ятник героям революції серед центральної площі. Знайомий почерк.

Однак коли б у подібній риториці вправлялися виключно українофобські сили, це було б більш-менш зрозумілим. Але наш брат-українець теж частенько приєднується до цієї вакханалії. І що найстрашніше – не просто українець, а журналіст, "інтелектуал". Він пише чи то сам, чи то повторюючи за кимсь: "Ющенко голодоморить". Не будемо проводити наївні паралелі – наприклад, що зробили б з єврейським журналістом, якби він вжив словосполучення "Шарон голокостить", тут все зрозуміло.

Ющенко – не Шарон. Але хіба нелюбов до Ющенка дозволяє топтати пам'ять про мільйони загиблих? Ми теж незадоволені президентом, хоч і голосували за нього. Нам теж не подобається мистецьке рішення меморіалу, який споруджено на Дніпровських схилах.

Але ж треба розрізняти, де закінчуються претензії до Віктора Андрійовича, а починаються володіння Смерті, Пам'яті та Вічності.

Меморіал – це не монумент Туркменбаші, це пам'ятник мільйонам людей, яких комуністи скинули у спільні ями, багатьох ще живими, і зарівняли, щоб знищити навіть слід. У них не залишилося нащадків.

Немає кому завезти їм пасочку з крашанкою та випити за упокій на могилці, бо й могилок теж нема. То у якої паскуди повернувся язик кепкувати з цього приводу?

Люди, зупиніться, якщо ви люди! Міліціонери можуть на один день стати людьми, а журналісти – ні?

Колись римляни розважалися, вбиваючи першохристиян – катували, цькували звірами, морили голодом. Тих, хто загинув за віру Христову, тепер називають великомучениками та святими.

Мільйони наших предків було закатовано у найстрашніший спосіб – голодом. Чи це було за віру, чи за щось інше - нам належить іще розібратися. І якщо вже не святість – то принаймні повага, хіба не заслуговують на неї ці мученики?

Розуміємо, що в Україні живе чимало людей, для яких загиблі у 33-му не були предками ані за кров'ю ані за культурою. Людей, чиїми предками були кати, убивці, охоронці, диригенти та виконавці Голодомору. Або – ті, що приїхали на Полтавщину, Слобожанщину, Подніпров'я та оселилися у спустошених селах, у порожніх вибілених хатах попід квітучими вишнями.

Звісно, онуки не можуть відповідати за злочини дідів. Звісно, тепер вони є громадянами України з усіма правами, зокрема й правом голосу. Звісно, їм тяжко визначитися у цій складній ситуації.

Але давайте згадаємо, що предки сучасних американців теж платили по долару за індіанський скальп та дарували тубільцям ковдри, заражені віспою, і це не є секретом. Однак нащадки змогли подолати в собі комплекс убивці – не проклинають загиблих індіанців, не твердять, що ті стали жертвою неврожаю та природних катаклізмів, а також не зауважують "задля справедливості", що від віспи гинули також ковбої та представники інших національностей. Ні.

Цивілізовані нащадки давніх убивць віддають належне народам, які населяли Америку і навіть відзначають спеціальне свято – День подяки, коли їдять національні страви підкорених та знищених племен та дякують їм за те, що навчили колись білих окупантів жити й виживати на новому континенті.

Може, це видасться наївним, але іншого варіанту не існує. Що зробиш – не розробиш. Час не повернеш і помста неможлива. А отже для тих, хто не відчуває свого зв'язку з Україною, але живе у ній, День пам'яті жертв Голодомору має стати Днем подяки.

Не ваша воля була вбивати. Та якщо не маєте причин вибачатися - хоч подякуйте загиблим. За метрові чорноземи, що вони вам за собою лишили, за вишні-черешні, за криниці, млини та олійні. Випийте чарочку за світлу пам'ять невинноубієнних, пом'яніть їх пиріжком чи свічкою, як робили на цій землі споконвіку.

Ми у своєму житті голодували кілька разів – на щастя виключно з медичною метою. Проте трошки уявляємо, як воно, без їжі. Тому пропонуємо усім, хто збирається писати про Голодомор, спробувати не їсти хоч би добу. За цей час в голові просвітлиться, і ви просто-таки не впізнаєте своїх думок.

Ну а тим, хто все-таки наважиться блюзнірствувати щодо пам'яті про мільйони українців, які прийняли найстрашнішою смерть з усіх можливих – тим скажемо: "Ми, Брати Капранови, від щирого серця бажаємо, щоб усі ваші рідні загинули від голоду, щоб ви бачили все це і не могли нічого зробити. А після цього вже – кепкуйте та насміхайтеся на всі заставки.

Тоді вже буде можна."

Брати Капранови

Отзывы и комментарии

Написать отзыв
Написать комментарий

Отзыв - это мнение или оценка людей, которые хотят передать опыт или впечатления другим пользователями нашего сайта с обязательной аргументацией оставленного отзыва.
 
Основной принцип - «посетил - отпишись». 
Ваш отзыв поможет многим принять правильное решение

 Комментарии предназначены для общения и обсуждения , а также для выяснения интересующих вопросов

Не допускается: использование ненормативной лексики, угроз или оскорблений; непосредственное сравнение с другими конкурирующими компаниями; безосновательные заявления, оскорбляющие деятельность компании и/или ее услуги; размещение ссылок на сторонние интернет-ресурсы; реклама и самореклама.

Введите email:
Ваш e-mail не будет показываться на сайте
или Авторизуйтесь , для написания отзыва
Отзыв:
Загрузить фото:
Выбрать