Каввалерист Надiя Дурова

Хто не чув про неї, першу у Росії жінку-офіцера, героя Вітчизняної війни 1812 року, хто не захоплювався її сміливістю і спритністю, що так майстерно показані у кінофільмі "Гусарська балада". Але дуже не багатьом відомо, що Надія Дурова, образ якої відтворено в "гусарській баладі" – наша землячка.

Батьки готували дочці знатного-багатого і в чинах – нареченого. А вона енергійна і смілива донька поміщика Олександровича з Великої Кручі Пирятинського повіту Київського намісництва (майбутньої Полтавщини) вночі таємно втекла і повінчалася проти волі батьків з тим кого покохала. А покохала Надія Іванівна гусарського ротмістра Андрія Дурова. Батьки прокляли дочку. Молоді Дурови були вимушені жити по людях. Жити приходилось в похідних палатках, кареті-колимазі просто неба. Мріяли, щоб хоч у сина була інша доля. Але народилася дочка.

Сталося це 17 вересня 1783 року під час зупинки десь далеких родичів біля Пирятина. Новонароджену назвали теж Надією. Першим її вихователем була нянька з вусами – правофланговий гусар, денщик ротмістра. Надія потім писала про нього з великою теплотою: "Вихователь мій цілими днями носив мене на руках, ходив зі мною в ескадронні конюшні, скакав на коні, давав гратися пістолетом, шаблею…"

Коли в сім’ї Дурових прибавилося ще дві доньки, а надії сповнилось п’ять років, ротмістр, помирившись з Олександровичами, залишив у них сім’ю, а сам виїхав у М. Сарепул В'ятської губернії, куди його призначили городничих після звільнення з армії. Кінчились військові походи і для малої Надійки, але в дитячих іграх вона залишилась військовою. Вона дуже любила слухати оповідання про героїв війни. А пізніше з захопленням читала книги про походи Суворова, про якого складались тоді легенди. "Я вирішила – писала Надія – навчитись їздити верхи, стріляти з рушниці, переодягнувшись, утекти з батькового дому."

Коли Надії сповнилось чотирнадцять, її ще раз привезли до бабусі у Велику Кручу. Тут, серед чарівної природи, біля бабуні, Надійка стала знову наївною дівчинкою Вона подружилась з сусідкою, її одноліткою, разом з нею каталася по Удаю на човні, малювала краєвиди, захоплювалась українськими піснями, записувала їх і сама співала.

Надійку покохав син сусідського поміщика Кирякова, домагався навіть її руки. Та на перешкоді стали батьки юнака, не досить багата Надійка, їм не пара…І, як потім писала Надія Андріївна, вона вирішила, хоча б це коштувало їй життя, "відокремитись від статі", що була, як думала вона "під божим прокляттям".

На виклик батька Надійка негайно виїхала додому. Там вона знову поринула у військову справу, безмежно зраділа, коли батько подарував їй дикого скакуна Алкіда.

Надійці сповнилось вісімнадцять. Їй стали підшукувати нареченого. Незабаром проти волі дівчини її видали заміж за нелюбого місцевого чиновника. Чванкуватий чоловік неуважно ставився до юної дружини і маленького сина Івана: пив, лаявся, намагався приборкати непокірну. І надія була змушена втекти до своїх батьків. Перемога Наполеона в 1805 році під Аустерліцем викликала занепокоєння і в сім’ї старого гусара. Дуров жалкував, що вже постарів і що нікому його замінити в майбутній війні. Тоді Надія Андріївна вирішила здійснити свій план.

Наступного року в середині вересня через їх містечко проходив загін козаків. Саме в цей день Надійчиних іменин їй подарували 300 карбованців, козачий костюм, гусарське сідло і шаблю, яку вручив Суворов ще її дідусеві за хоробрість і відвагу, виявлені при штурмі Ізмаїла.

Вночі Дурова залишила на березі Ками жіночий одяг, щоб подумали що вона загинула, і, переодягнувшись у козачий костюм, помчала на любому Алкіді доганяти загін. Назвавши себе на честь Суворова Олександром Васильовичем Соколовим, вона просила зарахувати її у загін. Відсутність документів пояснювала так: - Я бажаю захищати свою батьківщину і готовий померти за неї! Батьки не відпускали, тому я утік!

"Юнакові" не могли відмовити – зарахували в козачий полк. Не легко обійшлось їй ці походи. Як досягли Гродно на західному кордоні Дурова попросилась у кіннопольський Уланський полк, який саме тут переформувався після боїв під Аустерліцем. У травні 1807 року Дурова відзначилась у бою під Гудштадтом, врятувавши життя російського офіцера. Вона відігнала ворогів, які хотіли зарубати пораненого. Побачивши під час огляду російської армії тендітну фігурку молодого улана Соколова, Імператор Олександр І зауважив командиру, що той приймає в полк навіть 12-річних дітей. Він не дитина, ваша величність, - виправдовувався командир – йому 18 років, а такий хоробрий, що хоч тримай у вузді. За врятування офіцера Н. Дурова була нагороджена Георгієвськом хрестом і одержала звання корнета. Щоб зберегти інкогніто жінки її перевели до Маріупольського гусарського полку.

Напередодні нападу Наполеона на Росію Дурову (тепер уже Александрова) в чині поручика призначають командиром ескадрону Литовського уланського полку. Коли генерал Кановніцин, що відзначився в боях під Смоленськом, попрохав йому прислати ординарцем наймоторнішого і найсміливішого офіцера, назвали поручика Александрова.

Після битки під Бородіно поручик Александров зустрівся з головнокомандуючим російською армією, фельдмаршалом М.І. Кутузовим. "Як я радий, що маю нагоду за вами познайомитись особисто. Я давно чув про ваші бойові подвиги. Залишайтесь у мене, якщо бажаєте, - ласкаво запропонував головнокомандуючий". Для нього інкогніто Дурової не було таємницею. Слава про героїчну жінку, яка громить французів, поширилась по усій армії. Так наша землячка стала ординарцем М. І. Кутузова.

Надія Дурова, можна сказати, прожила два житті: справжнє земне, і уявне, романтичне, сповнене легенд. Це життя вона пережила у "Записках кавалерист-девицы" та при написанні інших творів.

На початку 1817 року Кутузова за власним бажанням виходить у відставку у чині штаб-ротмістра з правом носіння уланського мундира. До 1836 року вона живе то в Сарапулі, то в Єлабузі, працюючи над своїми творами, в основу яких поклала щоденник, куди вона занотовувала найбільш пам’ятні і цікаві події.

Великий Пушкін першим оцінив її талант, говорячи, що "ніжні пальчики, які колись стискали рукоять уланської шаблі, володіють і пером, швидким живописним, полум'яним". Поет опублікував "Записки" в своєму журналі "Современник" і цим дав їм довге життя.

Останні роки свого життя Надія Андріївна жила забутою. Померла вона у квітні 1866 року на 83 році життя.