Полтавка Анна Колюх пройшла війну, годуючи солдатів.

Полтавка під час Великої Вітчизняної війни годувала льотчиків та військових – була кухарем на фронті
Перемогу зустріла під Берліном. Після війни полтавка на хімічному заводі виготовляла важку воду для атомних бомб.

Зараз полтавці 88 років, попри поважний вік, вона зберігає оптимізм, радіє дітям та онукам.

Сирітське життя

– Народилася я в Самарській області, у селі Хворостянка, яке знаходилося за 120 кілометрів від Самари (раніше Куйбишев – прим. автора). Дівоче прізвище – Анісімова. Я особисто точно не знаю, якого саме дня народилася. Справа в тому, що раніше часто ставили датою народження будь-яке свято, тому я досі не знаю точного дня свого народження. У церкві вказали, що я народилася 1925 року. У 6 років я залишилася повною сиротою (мами не стало, коли мені було півроку, а батька в шість років). У нас була велика родина: чотири сестри та два брати. Нині живою залишилася лише я.

Дівчинка змалечку не змогла піти в школу, тому що батьків не було, а мачуха була нехорошою. Тож уперше Анна сіла за парту лише в 10 років.

– Після смерті батьків мене забрав до себе брат у Ташкент. У нього була маленька донька, яку мені потрібно було няньчити. Подивилися на все це сусіди та відвели мене в дитячий дім, який і знаходився в Ташкенті. Там тоді все-таки навчали та вдягали. Будинок для дітей був одним із найкращих, зараз таких, на жаль, немає. Усе чисте та акуратне. У нас був великий сад. Хоча сама будівля була одноповерхова, але неймовірно велика, як мені тоді здавалося. На одній її стороні жили хлопці, а на іншій дівчата. Там навчали лише до 16 років. Я закінчила 6 класів.

Комбайнер у спідниці

Дівчина хотіла вступити до текстильного технікуму, але для цього потрібно було закінчити 7 класів. Через брак освіти Анні не вдалося цього зробити. Це було 1940 року. Куди їхати далі – вона не знала. У брата залишатися не хотілося, тому вирішила поїхати назад у село (тепер – Самарська область), де тоді жили сестри. Там її і застала війна.

– Перший день війни я добре пам’ятаю. У сестри того дня забрали чоловіка, і ми з нею залишилися самі. Після обіду голова колгоспу нам повідомив про початок війни. Молодих чоловіків усіх забирали на фронт. А в селі залишилися лише жінки та діти. Ми були в селі до кінця літа, доки голова колгоспу не відправив мене вчитися на комбайнера в Обшарівці, яка знаходилася за сотню кілометрів від нас. На навчання ми вирушили з моєю двоюрідною сестрою Олею. Вчилися до весни 1942 року, склали іспити та отримали документи.

На фронті тривали жорстокі бої, а за лінією воєнних баталій радянські люди працювали на благо фронту. Вивчившись, Анна почала керувати комбайном (тоді в районі їх взагалі було лише два – «Сталінець» та «Комунар»). У підмогу їй дали чоловіка, котрий слідкував за причепом. Усього в бригаді було 10 осіб, а бригадир на все поле один.

Робота комбайнера і нині не легка, тоді ж працювати було надто складно, тому що техніка часто виходила із ладу, ремонтувати її доводилось самотужки. Ночували робітники в будках, які були набиті соломою.

Але неочікувано доля закинула Анну Колюх у пекло війни. 1943 року бригадир колгоспу поїхав у воєнкомат, дізнався коли буде направлення на пересильний пункт, з якого відправляли на фронт. Туди жінок повезли підводою.

– Я, взагалі, нічого не знала, куди нас везуть. Мене просто взяли і посадили в машину, де і так не було вільного місця. Як зараз пам’ятаю, мене всунули в самий кінець машини. Коли приїхали, ми всі вишикувались на майданчику. Прийшов один із командирів із листом, на якому були записані люди. Мене чомусь не було у списку. Тож усіх забрали в частини, а я вперше залишилася зовсім сама. Командир підійшов до мене і запитав, звідкіля я приїхала.

– Я говорила, що мене просто посадили в машину і ось привезли. Командир викликав старшину, який відвів мене в казарму. Мені там дали шинель, я вкрилася, заснула і не пам’ятаю, скільки проспала.


Змалку дівчина звикла, що звуть її Раїса. Але у документах якихось вказали ім’я Анна. Через плутанину з іменами вона пізніше матиме проблеми.

Полтавка Анна Колюх пройшла війну, годуючи солдатів. Історія

Фото воєнних років (зверху) та з дитячого будинку (знизу). З архіву Анни Колюх

Кухар серед льотчиків

Уранці військові розбудили дівчину та нагодували.

– Того ж дня Анну направили в Саратовську область, місто Балашов, де було льотне училище. Там я повинна була готували для льотчиків їжу, – пригадує полтавка. – Аби уміли це, дівчат спочатку навчали.

– Навчалися ми на поварів у триповерховій будівлі, а потім практикувалися в льотному училищі, яке і досі там є. Льотчиків та курсантів годували на найвищому рівні. А от нам перепадало їжі небагато. Тому, чесно кажучи, ми трошки крали продуктів із кухні, тож голодними під час війни не були. Це було тоді, коли ми проходили практику. Цупили в основному ізюм та солодощі, коли отримували продукти для льотчиків. Тобто ми були помічниками, нас примушували отримувати продукти, картоплю чистити, а кухарі, які тоді там працювали, нас навчали готувати. Годували в частинах добре, просто хоч іноді хотілося чогось солодкого.

«В усіх військах є певні вимоги до їжі. Взагалі їх дев’ять. Наприклад, льотчикам давали одне, а танкістам – інше. Льотчики харчувалися за найвищою категорією тричі на день. Їм давали різноманітні супи, котлети, відбивні, макарони по-флотськи. Основне – завжди були м’ясо та шоколад».

1 січня 1944 року кухарів відправили на передову. Зима була неймовірно холодною.

– Видали нам валянки, шинелі та гвинтівки. Зброєю опікувався старшина. Їхали військові лише вночі, щоб німці їх не бачили. Так вони разом із передовими частинами проїхали Білорусь та Польщу й опинилися на німецькій території. Жили в будинках німців, адже на той час Україна уже була звільнена, воєнні дії розгортались у Європі. Зупинилися в пересильному пункті, де офіцери відбирали собі людей, яких їм потрібно. Усіх розібрали, і я знову залишилася сама, – згадує полтавка.

У підсумку Анну відправили в одне з німецьких міст (назву його уже не пам’ятає) та влаштували на продуктовий склад льотчиків. На складі працювало ще троє людей. Цього разу вона годувала охорону, яка складалася з радянських людей, усім було за 50 років. Військова частина не стояла на місці, а постійно рухалася.

Жінка, яка не брала до рук зброї, але пройшла війну в іншій, теж важливій для фронту ролі, не любить скаржитись, нарікати чи згадувати деталі тих часів. Але дещо таки підірвало її здоров’я.

– У Німеччині восени не було снігу, але дуже холодно. Дуже мерзли ноги, що, можливо, і стало причиною проблем із моїм здоров’ям сьогодні, – розповідає кухар про лихоліття війни. – У госпіталь мене так і не поклали, тому що, напевно, не було вільних місць, однак у кожному медичному пункті мені робили перев’язування.

Демобілізація та втрата документів

8 травня 1945 року частина, де служила Анна Колюх, знаходилася приблизно за 10 кілометрів від Берліна.

– Багато хто з наших туди їздив та розписувався на Рейхстазі та інших будівлях, а ми так не змогли, бо не було машин, та й водіїв, – каже фронтовичка.

Жінок демобілізували в червні. На ешелонах для худоби вони поїхали додому. Багато з них у села так і не повернулися.

– На фронті я втратила свої документи. Ніхто мені не говорив, що їх треба було берегти як зіницю ока… Запити ми надсилали навіть у центральний архів у Москву, але й там нічого так і не знайшли. Можливо, це пов’язано з плутаниною з моїм ім’ям, але точно цього не знаю. Коли оформлялася в Хворостянці, там мені довелося добре пововтузитись із документами. Говорили, що Раїсу знають, а Анну – ні. Із самої Німеччини ми їхали приблизно днів десять. Привезли нас на пересильний пункт, а звідтіля я автобусом додому дісталась.

Полтавка Анна Колюх пройшла війну, годуючи солдатів. Історія

Анна Колюх разом із онуком та правнучкою

Повернення в Ташкент та робота на таємному заводі

– Після війни я приїхала в рідне село, а наприкінці 1945 року демобілізувався брат Павло (служив у розвідці). Йому пощастило, адже за війну він жодного разу не був поранений. Приїхавши в Ташкент, я влаштувалася старшим кухарем у танкове училище. Але мені там не подобалося, я про це сказала. Згодом мене взяли на хімічний завод, де працювала оператором. Це була небезпечна робота. Ртуті там були цілі відра. Ми тоді виготовляли важку воду для атомної промисловості, тому наш цех охороняли на найвищому рівні. Потрібно було пройти три охоронні пости, щоб потрапити на завод у цех.

Знайомство з майбутнім чоловіком

Майбутній чоловік Анни під час війни був у блокадному Ленінграді, після чого його відправили в Куйбишев. Відновивши своє здоров’я, він поїхав у Ташкент, де став начальником бюро перепусток.

– Коли я чергувала, він постійно до мене приходив нібито перевіряючи, а насправді я йому сподобалась. Згодом почали зустрічатися, 1946 року побралися. Через два роки народилася перша донька, а 1954 року – друга.

Переїзд до Полтави та велика родина

1967-го в 45 років пані Анна пішла на пенсію.

– Ми й не думали переїжджати до Полтави, однак чоловіку, як військовослужбовцю, дали квартиру, і ми стали тут жити. Із того часу місто стало для мене рідним.

Навіть вийшовши на пенсію, жінка працювала. Вона була прибиральницею в готелі, лікарні – удома не сиділа.

В Анни Степанівни дві доньки, четверо онуків і четверо правнуків. І як зазначила жінка, вона дуже пишається тим, що у неї така родина.

Отзывы и комментарии

Написать отзыв
Написать комментарий

Отзыв - это мнение или оценка людей, которые хотят передать опыт или впечатления другим пользователями нашего сайта с обязательной аргументацией оставленного отзыва.
 
Ваш отзыв поможет многим принять правильное решение

. Пожалуйста, используйте форму отзывов для оценок и рецензий, для вопросов и обсуждений - используйте форму комментариев, а не отзывов

Не допускается: использование ненормативной лексики, угроз или оскорблений; непосредственное сравнение с другими конкурирующими компаниями; безосновательные заявления, оскорбляющие деятельность компании и/или ее услуги; размещение ссылок на сторонние интернет-ресурсы; реклама и самореклама.

Введите email:
Ваш e-mail не будет показываться на сайте
или Авторизуйтесь , для написания отзыва
Отзыв:
Загрузить фото:
Выбрать

Комментарии предназначены для общения, обсуждения и выяснения интересующих вопросов. Для оценок и рецензии используйте форму отзывов