«Я – не зрадниця!». Історія полтавської заробітчанки, яка знайшла роботу у Москві

Історія про жінку із Полтавщини, яка намагалася заробити на життя у Хайфі та Москві. Чому через тиждень її вислали із Ізраїлю і як зустріли українку у Росії? Про це у матеріалі нашого журналіста. 

Ольга Миколаївна, 47-річна жителька Полтавщини, загалом працює за кордоном вже третій рік. Спочатку – в Ізраїлі, потім – у Росії.

«Мене багато хто засуджує з оточення. Спочатку хвилювалася. Тепер наплювала на будь–чию думку. Адже ніхто із них мене не забезпечить роботою та шматком хліба. Не від хорошого життя я зважилася на цей крок» - розповідає пані Ольга.

Ольга Миколаївна – жителька невеликого селища у Великобагачанському районі. Багато років поспіль вона працювала на підприємстві, пов'язаному з переробкою с/г продукції. Заробіток був не дуже великим – трохи більшим, ніж мінімальна заробітна плата, але постійним. На руках у пані Ольги – дочка та старенька мати, тому доводилося «крутитися». Працювала у мережевому маркетингу, продавала косметику та побутову хімію, на ринок у райцентрі вивозила ягоди та овочі, вирощені власноруч. Тобто, як каже наша героїня, «якось перебивалися».

Невдалий досвід у Ізраїлі - обман, поліція та депортація

Так тривало до того моменту, коли на підприємстві почалися проблеми. З приходом нового керівництва штат скоротили до мінімуму. У число скорочених потрапила і Ольга. Дочка саме закінчувала школу, треба було подумати про чималеньку суму – спершу на випускний, згодом – на оплату навчання у ВНЗ. Ольга гарячково шукала вихід. Допоміг випадок. Знайома по косметичному бізнесу написала, що збирається на роботу в Ізраїль. Що там вже працює декілька подруг і цілком реально влаштуватися, тим більше, для цієї країни не потрібно відкривати візу.

«Це була моя найбільша помилка, той перший досвід роботи. Отой самий перший млинець, що виявився глевким» - пригадує Ольга.

Вони з подругою благополучно дісталися Хайфи, їх прихистили землячки, які в складчину винаймали скромне житло. До квартири прийшла ще одна українка на ім'я Ганна, яка допомагала новоприбулим влаштовуватися на роботу. За це їй сплачували відсоток від заробленого.

«Це спочатку. Потім, коли роззнайомитеся, самі собі знайдете роботу» - заспокоювали «бувалі» товаришки.

Ганна допомогла Ользі влаштуватися домашньою працівницею у заможню родину.

«Я тоді дивувалася - як вони не бояться брати мене?! Адже дозволу на роботу я не мала. Потім дізналася, що робота таких, як я, коштує на третину дешевше».

Господарі мали розрахуватися з Ольгою за тиждень. Натомість… за день до оплати вона потрапила в руки полісменів. Вони спинили її за пару хвилин, тільки-но жінка вийшла з роботи. Далі – блискавична депортація.

"Я навіть спам'ятатися не встигла, - пригадує Ольга, - повернулася додому. Злидні, безвихідь. Хотіла податися до Португалії чи Іспанії, там теж мала знайомих. Але візу мені не відкрили. Напевно ж, через депортацію".

Квиток до Москви

«І тут обізвалася подруга дитинства з Москви. ЇЇ бабуся була моєю сусідкою і літні канікули вона проводила у нас. Сказала, що напитала для мене роботу. Догляд за старенькою бабусею. Оплату пообіцяли пристойну, проживання і харчування – за рахунок господарів. Я не роздумувала. Одразу взяла квиток на автобус до Москви.

Ви мене засуджуєте, напевно? Але скажіть – що я мала робити?! У Європу дорога для мене закрита. А вдома – безгрошів'я і безвихідь. І допомогти нікому. Тому вирушила до Москви» - не приховує хвилювання Ольга.

Тут їй поталанило. Господарі поставилися до неї добре. Самі вони проживають окремо від бабусі, за якою мала доглядати Ольга. Окрім міської квартири мають великий заміський дім.

«Можливо, вони і не взяли б мене, але зіграла роль рекомендації від моєї подруги. Моя підопічна – колишня викладачка. Ій вже майже дев'яносто років. Дуже освічена, має ясний розум, хоча і важко рухається. Доводиться возити її у візочку. Мені немає на що нарікати. Вони всі ставилися завжди до мене по людському. Про політику ніколи не говоримо. Як би там не було, завдяки цим людям навчаю дитину і утримую власну маму, здоров'я якої теж останнім часом погіршилося.

Можливо, хтось мене засуджує. Спершу плакала і хвилювалася. Потім стало байдуже. Коли у відчаї я шукала роботу, ніхто з «засуджувачів» мені не допоміг. Шматок хліба не приніс. Я одна маю думати про своїх рідних, і іншого виходу у мене не було. Доки працюватиму тут? Не знаю, як складеться. Принаймні, планую, доки не вивчу дочку. А далі – як Бог дасть».

Записала розповідь Алла Широкова