Люстрація чи профанація?

Ще 3-4 тижні тому у Києві наполегливо подейкували про раптове зникнення з міських аптек таких серцевих ліків, як валідол та нітрогліцерин. Їх, буцімто, масово розібрали люди в чорних мантіях. Щодо наявності ліків на аптечних складах достеменно невідомо, а ось масових покупців розпізнати вдалося. Це українські судді, котрі нервово чекали на прийняття давно задекларованого закону про їхню люстрацію.

Покінчити з вибірковим, купованим та некомпетентним правосуддям вимагав Майдан, про цю проблему вже декілька років майже щодня доводиться чути на вулиці. Найбільш популярною дана тема буда і залишається у середовищі українських депутатів, адже вона  є однією з найбільш рейтингових. Це вам не економіка чи стабілізація становища на Сході, тут електоральний притік завідомо гарантований. Відтак, за останні пару місяців в Україні склався такий парадокс: переважна більшість населення прагне тієї самої люстрації для чиновників-неуків чи злодіїв (при цьому абсолютно не усвідомлюючи значення самого слова), а меншість дуже її боїться.

Нарешті юридична революція, про необхідність якої так довго казали більшовики у Верховній Раді, звершилася. Нещодавно було оприлюднено прийнятий 8 квітня Закон України. І відразу багатьом стало легше. Посвітлішали обличчя у представників третьої влади, різко знизився попит на валідол. Судді Вищого господарського суду аж з першого разу, аж у першому турі (правда за невеличкого примусу з боку Правого сектору) обрали на рік собі нового голову замість попереднього, що, як вважається, був ставлеником Януковича. У мас медіа також загальна ейфорія. Так, один із шанованих каналів, коментуючи вибори голови ВГСУ, так захопився героїзмом виборців, що заявив: «ці судді своє очищення вже пройшли».

Ось так. Виявляється: достатньо судді вчинити у відповідності з побажаннями нової влади, і він вже практично має імунітет від люстрації. На жаль, слід визнати, що такий стан речей є реальністю. Втім ця реальність виникла не раптом, вона в Україні існує вже принаймні років двадцять. Весь цей час влада торгується з суддями. Напередодні всіляких виборів та інших політичних подій масово роздає їм нагороди, закриває очі на «невеликі пустощі», взамін на лояльність судового корпусу при нагоді.  Як показує сьогодення, очільники країни, що прийшли після Майдану, таку практику змінювати не поспішають. Ба більше, у них крім пряника з’явився новий козир для діалогу з суддями (щоправда, тільки з тими, хто свого часу порушував присягу) – загроза люстрації. Та чи реальна ця загроза?

З огляду на саму назву закону від 8 квітня 2014 року та те ідеологічне забезпечення, що супроводжувало процес його прийняття, суспільству пропагується теза, згідно з якою після виконання даного закону відразу має відновитися довіра людей до судової влади. Негайно і безповоротно. Якщо в Україні є ще особи (крім розробників закону), котрі в таку ідею вірять, спробую похитнути цю віру.

По-перше, закон встановлює дуже обмежений строк вчинення діянь суддів, котрі можуть визнаватися караними. Так, якщо суддя 21 листопада 2013 року виніс незаконне рішення, яким обмежив права громадян на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій в Україні, його можна притягти до дисциплінарної чи іншої відповідальності. Коли ж він здійснив такі самі дії 20 листопада 2013 року, то вже не буде відповідати за даним законом. По-друге, дуже завужене за предметною ознакою коло судових справ, рішення за якими  можуть перевірятися за законом від 8 квітня з метою з’ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності. Наочно це виглядає ось так. Суддя, який неправомірно наклав штраф на особу, яка надала свій транспортний засіб учасникам масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року, має бути покараний. Але коли він же у тій самій залі, того ж дня незаконно позбавив особу майна (нерухомості, землі тощо) караність такого діяння за новим законом не настає.

Фактично новітній український закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» матиме значення для перевірки рішень не більше сотні суддів в усій Україні. Між тим, і без спеціального закону наразі існує законодавство, покликане реагувати на ті чи інші неправомірні діяння суддів. Інша річ, що застосування таких норм останніми роками практично не спостерігалося. Скажімо, відповідальність за  завідомо неправосудне рішення передбачена у ст. 375 Кримінального кодексу України. Інші проступки суддів незлочинного характеру і раніше, і сьогодні й так розглядає Вища рада юстиції. Насправді, створення за законом від 8 квітня нового органу -Тимчасової спеціальної комісії -  нічогісінько не міняє. Воно не усуває старих підходів, а лишень робить їх більш громіздкими. Справи по суті (особливо при кримінальному переслідуванні суддів) вирішують ті ж, хто їх вирішував раніше, тобто колеги звинувачуваних. Рішення Тимчасової спеціальної комісії для них вирішального значення не має, вони можуть (і часто будуть) його ігнорувати. Відтак, результатом наполегливої тривалої праці народних обранців є лишень створення додаткової структури. Причому все, що ця структура зробить і перевірить, будуть надалі повторно робити і перевіряти інші органи – Прокуратури та ВРЮ.

Хоча усі засоби масової інформації та й самі народні обранці привселюдно і часто називають документ, прийнятий Радою 8 квітня 2014 року, законом про люстрацію суддів, насправді, даний акт настільки ж відрізняється від люстраційного закону, як звичайний стілець від електричного. Закон про відновлення довіри до судової влади не відповідає ні своїй назві, ні задекларованій меті. Він не спрямований на відновлення довіри до суддів, а лиш підтверджує давно закріплений в Українському правосудді принцип – вибірковість. На підтримання останньої тези зазначимо, що вибірковість нового закону позначається не лише темпоральними та предметними критеріями караних діянь, а й галузевими. Бо, як відомо, судова система в Україні складається із Конституційного Суду, Верховного Суду, судів загальної юрисдикції, спеціалізованих судів (господарських, адміністративних, військових). Так ось, закон від 8 квітня веде мову про можливість перевірки рішень тільки суддів судів загальної юрисдикції по певній категорії справ. Але ж будь-який пересічний громадянин знає, що багатомільйонні та мільярдні оборудки за участі суддів донедавна відбувалися зовсім у інших судових установах

Тож, цілком зрозуміло, що люстраційний процес в українських судах ще тільки починається, і коментований закон може розглядатися виключно як прелюдія даного дійства. І що далі? Це питання висить у повітрі, але народні обранці ним, схоже, не дуже переймаються. Правду кажучи, у Верховній Раді зареєстрований проект всезагального закону про люстрацію, у якому увагу, зокрема, присвячено і працівникам Феміди. Автором даного документу є представники Об’єднання Свобода на чолі з паном Тягнибоком. Утім, навіть поверховий аналіз цього проекту дає змогу говорити про те, що він аж ніяк не стане джерелом стабілізації суспільних процесів, а саме питання люстрації (якщо не буде інших варіантів закону) затягнеться на десятиліття.

Скажімо, у коментованому проекті люструвати пропонують не лише тих, хто чинив протиправно, а й тих, хто цього зробити не встиг чи не захотів.  За великим рахунком статтю 5 проекту Закону України «Про проведення люстрації в Україні», котра має 34 пункти з детальним описом усіх категорій чиновників, які, на думку авторів, підлягають люстрації, можна було б значно скоротити і викласти таким чином:  «Підлягають звільненню із займаної посади та не можуть бути обрані чи призначені на посади, особи, які не поділяють політичних ідей ВО «Свобода». Адже чого лише варті пропозиції щодо обов’язкового звільнення голів та заступників голів судів загальної юрисдикції, які перебували на посаді у період з 25 лютого 2010 року по 21 лютого 2014 року, суддів, котрі були обрані на посади в цей же період та суддів, що працюють на посаді понад 10 років. Такий підхід, коли особі інкримінується не факт правопорушення, а саме перебування в певний період у певному місці, навряд чи є цивілізаційним. Він не сприймається не тільки більшістю українського суспільства, а й міжнародним демократичним товариством також.

Але не це головна вада єдиного існуючого проекту. Невже наші державні мужі ніколи не зрозуміють, що волання народу про очищення судової влади стосуються не тільки подій, пов’язаних з утисками громадянських свобод, в тому числі під час Майдану. Звісно, захист суспільства, його представників від порушень їхніх конституційних прав річ архіважлива. Та більшість громадян і організацій потерпають від судового свавілля у інших сферах правозастосовної діяльності. У судовому порядку у них відбирають бізнес, нерухомість, вчиняють незаконний фіскальний тиск, відмовляють у перерахуванні пенсій тощо. І таке становище існувало задовго і незалежно від Майдану. Влада робить вигляд, що їй не до цього. В усякому разі про перевірку діяльності суддів щодо винесення неправомірних рішень, які порушили майнові інтереси громадян, суспільства та держави в жодному законопроекті мови не йде.

Між тим, вже багато років судові справи, де реалізується якийсь майновий інтерес учасників, розглядаються, переважно, за одним сценарієм. Це як у тому анекдоті, коли небагатий студент привів свою дівчину до ресторану. Він лівою долонею закриває текст меню, а пальцем правої водить по ціннику і каже: нам це, ось це і оце. Так часто буває і у процесі: значення має не зміст та обґрунтованість вимоги чи заперечення, а особа учасника. Кожен з практикуючих юристів може навести десятки таких випадків. Доводилося чути, що проблема тут у невисокій кваліфікації суддів. З таким твердженням не можна погодитися, воно дуже спрощує ситуацію. Сьогодні кваліфікаційні вимоги до суддів досить високі, тож казати про низьку кваліфікацію не можна. Справа радше в іншому – судді перебувають під значним зовнішнім тиском.

Хто ж чинить цей тиск? По-перше, це близькі та знайомі люди, сім’я. Так вже склалася наша ментальність (на відміну від, наприклад, європейської) що українець не може відмовити рідній чи знайомій людині, чимось хоч трішки допомогти. Таку національну рису характеру, як кумівство, ще довго не вдасться викоренити, попри прийняття будь-яких законів. По-друге, - корупційний тиск. Здавалося б, заробітки суддів досить високі, але, як відомо, у тих, хто має більші можливості і потреби стають більшими. По-третє, судді перебувають під шаленим тиском з боку місцевої чи центральної адміністрації. При цьому повальним явищем стало вирішення окремих соціальних питань, що були провалені бездарними курівниками, за рахунок несправедливих судових рішень. Так, за допомогою судів кришуються як приватний бізнес представників влади, так і окремі громадські проекти. Відтак, неправомірним шляхом в результаті прийняття незаконного рішення досягається якийсь суспільно значимий результат. Наприклад, набули надзвичайного поширення грубі порушення процесуального та матеріального права при стягнення податків, вирішенні спорів з органами антимонопольного комітету тощо. Таке становище особливо часто спостерігається, як то не дивно, останнім часом. Можна зрозуміти (але не виправдати) суддю: корупційного діяння немає, порушивши закон, він тим не менше сприяв добробуту держави. Як наслідок – приязне відношення з боку нової влади та усунення загрози люстрації. Той факт, що працівник Феміди при цьому обікрав конкретну фізичну чи юридичну особу, вже мало кого хвилює.

Нарешті, серйозно дається взнаки тиск на суддю з боку вищих судових інстанцій. Серед юристів давно гуляє така приказка: правосуддя закінчується у апеляційному суді. Практично вона означає, що учасники процесу намагатися довести свою правоту тільки у судах першої та апеляційної інстанції. Вищі ж спеціалізовані суди та Верховний Суд України стали органами, котрі виносять рішення, керуючись не законодавством, а принципами політичної доцільності. І саме ці органи, приймаючи досить часто незаконні рішення, вимагають від судів першої та апеляційної інстанцій дотримуватися викладених ними правових позицій. Тож добре, коли у вашій справі відсутні інтереси держави чи відомого політика або бізнесмена. В іншому разі суддя заздалегідь поцікавиться позицією по даному спору вищестоящого суду і, незважаючи на приписи закону, саме цю позицію викладе у рішенні. Саме тому сьогодні при винесенні рішень у майнових спорах судді дуже мало посилаються на чинне законодавство, яке регулює дані відносини. Значно більше уваги приділяється описанню правової позиції вищих судів, що неприпустимо. Особливо даний підхід притаманний для сучасного господарського судочинства.

Подібний варіант правосуддя дуже небезпечний. Адже, неправомірно застосувавши закон і сформувавши на чиєсь замовлення ось таку «правову позицію» Верховний Суд фактично спрямовує всі наступні розгляди аналогічних справ в Україні по хибному шляху. Прикладом може слугувати досить гучна справа за участі компанії ДК «Газ України».

Юридична особа, яка має назву Дочірня компанія «Газ України» Національної акціонерної компанії Нафтогаз України, насправді вже з липня 2012 року згідно з наказом Мінпаливенерго перебувала у стані перетворення у приватну компанію, яку контролювали панове Фірташ, Бойко та інші близькі до тодішньої влади особи. Таким чином корумповане керівництво країни вирішило нагло привласнити частину державного майна. ДК «Газ України», перебуваючи в стані перетворення, займалася в основному судовими справами, пов’язаними з дебіторською та кредиторською заборгованістю. Завдання, поставлене можновладцями господарським судам України, полягало в тому, щоб максимально зменшити обсяг пасивів, та максимально збільшити активи. Іншими словами, суди мали відмовити у задоволенні усіх вимог до ДК «Газ України». А це зробити було досить важко:  достатньо сказати, що заборгованість ДК «Газ України» тільки перед НАК «Нафтогазом» становить біля 8 млрд. гривень. Також ДК «Газ України» назбирав величезні суми попередньої оплати з контрагентів, які компанія повертати не збиралася. Тож для вирішення поставленого завдання був задіяний Верховний Суд України. В одному із своїх рішень (постанова по справі № 5011-42/13539-2012 від 15.10.2013 р.) було сформовано таку «правову позицію» - зобов’язання щодо повернення коштів попередньої оплати не є грошовим. Усі, хто хоч раз уважно прочитав Цивільний та Господарський кодекси України, прекрасно розуміють невігластво цієї фрази. Але мета була досягнута, у задоволенні усіх вимог щодо відповідальності ДК «Газ України» за неповернення чужих коштів усіма судами відмовлялося з посиланням на таку «правову позицію».

А тепер давайте спитаємо людей, що їм більше болить: порушення їхніх громадянських прав, чи майнових. Думаю, що вказані у питанні цінності виявляться рівнозначними. Але, якщо захищати перші з них кинулися усі (і це добре), то про другі ніхто і не згадує. А коли далі продовжити опитування і поставити ще одне питання: громадяни хочуть, щоб судді – порушники їхніх майнових прав були тільки покарані (це гарантія того, що в майбутньому таких порушень вже не буде) чи вони прагнуть також і відновлення цих порушених прав, то очевидно, що більшість підтримає другий варіант. Ось такий закон, який очистить систему правосуддя не тільки від суддів-правопорушників, а й від наслідків їхньої протиправної діяльності і потрібен Україні. Тільки він може претендувати на звання люстраційного.

На завершення, декілька думок з приводу юридичної конструкції майбутнього закону. Як ми побачили, очищення тільки однієї судової влади це складний та багатогранний процес. Він має свої специфічні особливості, тож не слід його валити докупи з іншими люстраційними процесами. Має бути розроблений та прийнятий окремий закон про люстрацію суддів. Будь-яка спеціальна комісія, створена відповідно до цього закону, не повинна підміняти чи дублювати існуючі органи, компетентні розглядати правопорушення (прокуратуру чи ВРЮ). Оскільки при перевірці судових рішень передбачається оцінка судового рішення на предмет його відповідності чинному законодавству України, комісія повинна мати лише повноваження щодо такого висновку (правової експертизи). При цьому надважливим завданням цієї комісії буде відмежування судової помилки (в тому числі внаслідок неправильного застосування норми права чи іншого порушення, що є підставою для перегляду рішення у апеляційному чи касаційному порядку) від очевидного, завідомо неправосудного рішення. Лише виявлення ознак останнього неправомірного діяння має тягти люстрацій ні наслідки. Відтак до складу комісії, в першу чергу, мають увійти вчені-правники. Бажана участь також провідних адвокатів.

Не менш важливим є і питання про наслідки виявлення за результатами перевірки завідомо неправосудних рішень. Це вже не компетенція спеціальної комісії, вони мають встановлюватися нормативно. Вбачається, що таке рішення повинно бути скасоване і здійснено поворот виконання. Якщо ж протизаконні дії суддів призвели до наслідків, які неможливо усунути при повороті виконання, відповідальність за шкоду, нанесену особі, має нести держава у порядку, встановленому Цивільним кодексом України.

Гуйван Петро, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України